Історій розповіді методики

«Історій розповіді» методики (Story Telling Techniques) — група проективних методик дослідження особистості. Протягом тривалого часу (починаючи з 30-х рр.) використовуються в психодіагностичних дослідженнях, насамперед для вивчення особистості дитини. Історії, які пропонують скласти дітям, різняться за ступенем структурованості: від суворо структурованих завдань (наприклад, історія «Великий злий вовк», що використовувалася в дослідженнях Л. Десперт і Г. Поттера) до прохання вигадати будь-яку історію.

Теоретичне обґрунтування методик «Історій розповіді» ґрунтується на тому положенні, що за заданої, відносно неструктурованої теми історія, розказана обстежуваним, дає змогу отримати дані про особистість, недоступні при прямому опитуванні. У цих історіях відображаються відомості про прагнення, потреби, конфлікти дитини. Тому методики «Історій розповіді» розглядаються як аналогічні методикам типу тесту тематичної апперцепції. Вважається, що «вільна розповідь» найповніше розкриває проблеми і переживання дитини. Вигадування і розповідання історій — природна і дуже поширена форма вербальної поведінки дітей. Згідно з Л. Десперт і Г. Поттером (1936), теми, що повторюються, зазвичай вказують на основну проблему чи конфлікт. Тривожність, почуття провини, реалізація бажань та агресивність — основні тенденції, що виявляються в розповідях дітей. У літературі, присвяченій розробленню і застосуванню методик «Історій розповіді», немає відомостей про кількісне оцінювання результатів, наводиться лише якісний аналіз.

Відсутні відомості про валідність і надійність цих методик, хоча досить часто вказують на задовільну відповідність отриманих даних результатам інших тестів. Методики «Історій розповіді» близькі до методик «Історій завершення».

На час видання (2007) відомостей про використання в Україні не було.