Близнюкові дослідження

Близнюкові дослідження — метод встановлення схожості близнюків для оцінювання відносної ролі спадковості та середовища у виникненні міжіндивідуальних варіацій вимірюваної ознаки. При цьому порівнюють ступінь внутрішньопарної схожості генетично ідентичних монозиготних (МЗ) і неідентичних дизиготних (ДЗ) близнюків. Початок близнюковим дослідженням покладено працями Ф. Гальтона (1876).

Передбачається приблизна рівність постнатальних впливів середовища на близнюків, що входять як у МЗ, так і в ДЗ пару. З цього випливає, що якщо за якоюсь ознакою МЗ близнюки виявляються схожішими, ніж ДЗ, то це означає формування цієї ознаки під впливом генотипу. Якщо ознака, яка цікавить дослідника, формується під впливом зовнішніх чинників, то внутрішньопарна схожість МЗ і ДЗ близнюків має бути майже повною.

Крім цього методу, що дістав назву методу контрастних груп, у близнюкових дослідженнях використовуються й інші: метод контрольного близнюка, метод розлучених МЗ близнюків і метод близнюкової пари (Р. Заззо, 1960, 1962; І. В. Равич-Щербо, 1978). Ці методи можуть бути доповнені зіставленням близнюків з людьми інших ступенів спорідненості та неспорідненими. Найбільше значення має вивчення МЗ близнюків, розлучених у ранньому дитинстві, які, отже, виховуються в різному середовищі. Це створює майже ідеальні умови для близнюкових досліджень. У психодіагностиці близнюкові дослідження присвячені насамперед вивченню проблеми «генотип—середовище» стосовно інтелекту, виміряного за допомогою тестів (див. Тести інтелекту). У більшості досліджень відзначається більша внутрішньопарна схожість різних функцій інтелекту в МЗ близнюків, ніж у ДЗ близнюків (Л. Ерленмаєр-Кімлінг і Л. Ярвік, 1963 та ін.). Однак у цих дослідженнях не враховується обмеженість близнюкових досліджень, пов'язана з некоректністю припущень про однаковий вплив середовища на членів МЗ і ДЗ близнюкових пар. МЗ близнюки вже на ранніх етапах онтогенезу завдяки великій соматичній схожості мають схожіший тип активності; частіше в них спільні друзі, оточення стимулює їхню ідентичність тощо. Інакше кажучи, у них існують і середовищні умови для конвергентного психічного розвитку (І. В. Равич-Щербо, 1978, 1981). Піддані ретельному критичному аналізу дослідження рано розлучених членів МЗ пар також виявилися не цілком спроможними. Близнюки, хоча й були розлучені, як правило, виховувалися в схожих соціально-психологічних умовах (Л. Кемін, 1974; І. В. Равич-Щербо, 1978).

Отже, методичні помилки, яких припускаються під час зіставлення результатів вивчення МЗ близнюків, що виховувалися окремо один від одного (а сюди належить не лише нехтування ретельним аналізом середовища, а й, напр., порівняння даних, отриманих у різних вікових групах, використання нестандартизованих тестів), змушують засумніватися в обґрунтованості висновків цих досліджень. Тим самим ставляться під сумнів зарубіжні теорії, що виходять з генетичної зумовленості інтелекту. Необхідно визнати, що можливості близнюкових досліджень не такі великі, як це вважалося тривалий час, і помітно знижуються під час переходу від дослідження антропометричних і фізіологічних ознак до психологічних. Підтвердженням цього є останні дослідження, які доводять, що в міру розвитку навіть МЗ близнюки дедалі більше біологічно віддаляються один від одного, зокрема виявляють різну сприйнятливість до хвороб, у тому числі й тих, що визначаються генетичними чинниками.

Згідно з дослідженнями Фраги (Mario Fraga, 2004, 2005), який вивчав 40 пар МЗ близнюків віком від 3 до 74 років, виявилося, що в близнюків-дітей генетичних відмінностей майже немає, а з віком їх дедалі більше. Після 28 років життя 60 % пар виявили дуже істотні відмінності у своїй генетиці. При цьому що більше років близнюки провели окремо один від одного (жили в різних місцях), то більші генетичні відмінності виявлялися. З такої позиції слід оцінювати і результати виконаних за кордоном праць, у яких вивчався вплив генотипу на параметри екстраверсії—інтроверсії, нейротизму та інші особистісні особливості. У нашій країні близнюкові дослідження в психодіагностиці поодинокі (Н. С. Кантоністова, 1980). Значно ширше вони використовуються в психофізіології, медицині.