1.1 Передісторія психодіагностики

Жодна наука не виникає раптово, на порожньому місці. Ще задовго до її появи утворюється сукупність ідей, уявлень і суджень, ґрунтованих на віковому людському досвіді пізнання себе самого й навколишнього світу. Концентрація тих знань, які пізніше увібрала в себе психодіагностика, відбувалася в багатьох сферах людської життєдіяльності.

Передумови психодіагностики як науки закладені в об’єктивно існуючих між людьми індивідуальних відмінностях, виділяти і враховувати які необхідно було навіть нашим далеким предкам. Адже для проведення, скажімо, успішного полювання на великого звіра потрібен був певний розподіл обов’язків між його учасниками з огляду на їхні фізичні (і не тільки!) можливості.

У Біблії відображені способи діагностики за особливостями поведінки. У Книзі Суддів Бог радить полководцю Гедеону (Суд. 7:5–7), як потрібно відбирати воїнів для битви:

7:5 Він привів народ до води. І промовив Господь до Гедеона: Хто хлебтатиме воду язиком своїм, як хлебче пес, того став особливо, так само й тих усіх, що нахилятимуться на коліна свої і питимуть.

7:6 І було число тих, хто хлебтав ротом своїм із руки, триста чоловік; весь же інший народ нахилявся на коліна свої пити воду.

7:7 І промовив Господь до Гедеона: Трьома сотнями тих, що хлебтали, Я врятую вас…

З давніх часів люди намагаються створити впорядковану систему для опису безлічі індивідуальних проявів. З античної епохи до нас дійшла робота Теофраста «Характери» (372–287 рр. до н. е.), у якій описуються «типи», тобто притаманні деякій безлічі людей форми прояву особистісних особливостей. Образно й лаконічно подано типи «скупого», «брехуна», «хвалька» тощо. Такі типології виконували діагностичну функцію, даючи змогу відносити ту чи іншу людину залежно від її характерних рис до певного типу і зрештою прогнозувати її поведінку.

Різні типології, що розробляються з давніх часів, безсумнівно, зіграли свою роль у появі наукової психодіагностики, шлях розвитку якої: від типів темпераменту Гіппократа — до Галена, який наділяє їх моральними характеристиками; потім — до Канта, який прагнув відокремити властивості темпераменту від інших психічних особливостей; і нарешті — до таких сучасних типологій, які розроблялися Павловим, Кречмером, Шелдоном та іншими дослідниками.

Історія стародавніх цивілізацій представляє нам чимало свідчень використання різноманітних, часом вельми витончених, способів виявлення індивідуальних відмінностей. Так, у Стародавньому Китаї за 2200 років до нашої ери приділялася значна увага¹ питанням добору чиновників. Створена на той час система добору охоплювала різні «здібності» — від уміння писати й рахувати до особливостей поведінки в побуті. Ці «тести» вдосконалювалися упродовж кількох століть.

Добре відомо, що різного роду випробування широко практикувалися в Стародавній Греції, Спарті, рабовласницькому Римі. У 413 р. до н. е. приблизно 7000 уцілілих солдатів Афінської армії, яка зазнала поразки на Сицилії, були кинуті в кам’яні кар’єри біля Сіракуз: для багатьох із них життя і звільнення з полону залежали від їхньої здатності повторити вірші Евріпіда.

Наведемо ще один приклад, що стосується Стародавньої Греції. Видатний філософ і математик того часу Піфагор у засновану ним школу допускав лише тих, хто пройшов через низку складних випробувань. Він надавав особливого значення сміху й ході, вважаючи, що вони відображають характер людини. Охочий вчитися в Піфагора потрапляв (зрозуміло, не випадково) у різні екстремальні ситуації. Він мав продемонструвати присутність духу, гідність і вночі в страшній печері, і виставлений на загальне осміяння.

Отже, прагнення до виявлення та врахування індивідуальних відмінностей в історії людства простежується з незапам’ятних часів. Звичайно, не всі індивідуальні відмінності (наприклад, фізичні, фізіологічні) вивчаються психологічною наукою. Предметом її інтересу є насамперед індивідуально-психологічні відмінності. Зрозуміло, буде явним перебільшенням сказати, що в настільки віддалені від нас часи індивідуально-психологічні якості служили основою добору людей для тієї чи іншої діяльності. Однак, хоч як парадоксально це звучить, саме тоді реалізувався цілісний підхід, якого ми прагнемо і якого не можемо досягти сьогодні, глибоко «загрузнувши», наприклад, в аналізі взаємодії фізіологічного і психологічного. Водночас не можна забувати про те, що ця цілісність була наслідком недосконалості знання про людину.

Індивідуально-психологічні відмінності були нібито рівні всім іншим відмінностям і, взяті разом, виступали підґрунтям для визначення, скажімо, придатності до державної діяльності чи навчання. До речі, як побачимо далі, відома рівнорядність різних рівнів проявів індивідуальності реалізувалася і в перших тестах, запропонованих засновниками наукової психодіагностики Ф. Гальтоном і Дж. Кеттеллом (про них див. нижче).

Треба «…віддавати перевагу найнадійнішим, наймужнішим і, за можливості, найставнішим; але, крім того, треба відшукувати не тільки людей благородних і суворої вдачі, а й таких, що мають також властивості, придатні для такого виховання <…>. У них, друже мій, має бути гостра сприйнятливість до наук і швидка кмітливість. Треба шукати людину з гарною пам’яттю, незламно тверду і в усіх відношеннях працьовиту»².

Так відповідає Сократ на запитання про те, яких правителів потрібно обирати для того, щоб держава була могутньою і процвітаючою.

Імовірно, першою людиною, яка розробила щось близьке до тесту для вимірювання розуму, був іспанський учений Хуан Уарте (1529–1588)³. Його книга «Examen de ingenios para las ciencias», видана 1575 р., присвячена виявленню обдарувань у дітей. Згодом цю книгу перевидавали 27 разів різними європейськими мовами та латиною. Головними вимірами, індивідуальними відмінностями, якими цікавився Уарте, були розуміння, пам’ять і уява. Основна думка цієї книжки полягає в тому, що індивідууми дуже сильно відрізняються один від одного розумом, а також специфічними талантами (здібностями). Вибираючи різні сфери діяльності, одні досягають успіху, інші ні, оскільки в них різні здібності, а тому має сенс виявляти здібності кожної людини й на цій основі підбирати для неї освіту і професію, писав Хуан Уарте.

Ближче до нашого часу, наприкінці XIX — на початку XX ст. широкої популярності набувають такі «науки», як френологія, фізіогноміка, графологія. Заслуговують вони на згадку тут тому, що їх об’єднує пошук засобів діагностики індивідуальних особливостей особистості. Як приклад достатньо послатися на френологічні дослідження, ініціатором яких був австрійський анатом Ф. Галль.

Анна Анастазі

Народилася 1908 р. у Нью-Йорку. У 1924 р. вступила до Барнард-коледжу, де через чотири роки отримала ступінь бакалавра. З 1928 р. — доктор філософії (Колумбійський університет). Працювала в Барнард-коледжі, потім — у Нью-Йорку. Професор психології Вищої школи мистецтв і наук Фордхемського університету. Президент Американської психологічної асоціації (1971). Для кількох поколінь психологів ім’я Анастазі — свого роду синонім психологічного тестування. Її книжки знають усі студенти, які вивчають психодіагностику. Неодноразово перевидане «Психологічне тестування» перекладено багатьма мовами світу, зокрема російською. Померла А. Анастазі 2001 року.

З погляду френології розвиток різних ділянок мозку впливає на форму черепа, відповідно вивчення його поверхні — шлях пізнання індивідуальних особливостей. На черепі було виявлено «шишки», величина яких вважалася пов’язаною з розвитком розуму, характерологічними властивостями. Щось подібне, але на іншій «теоретичній» основі та іншими «методами», існувало у фізіогноміці та графології. Ці дослідження, втілюючи давню мрію людини про засоби діагностики індивідуальних особливостей, досить швидко втратили свій «науковий» статус, але залишили після себе низку ідей, які були реалізовані пізніше, а також стимулювали пошук в інших напрямах. Зазначимо хоча б те, що завдяки френології було зроблено акцент на індивідуальних відмінностях, які не потрапляли в поле зору психології XVIII ст., та здійснено перші кроки на шляху до об’єктивності оцінювання (створені перші оцінювальні шкали) і систематизації отриманих даних, у результаті чого почала розвиватися власне парадигма оцінювання.

За свідченням Анни Анастазі (1982), перші дослідження розумової відсталості, також розпочаті в XIX ст., відокремлення такої від психічних захворювань, відіграли свою роль у становленні психологічного тестування.

У зв’язку із цим неможливо не згадати дослідження французьких лікарів Жана Ескіроля (1772–1840) й Едуарда Сегена (1812–1880). Зацікавлений у диференціації розумової відсталості від психічного захворювання, Ескіроль одним із перших вводить критерії їхнього чіткого розмежування, а також пропонує класифікацію рівнів розумової відсталості. Спочатку він спробував використати фізичні критерії, зокрема розмір і будову черепа, але ці спроби не мали успіху. Пізніше Ескіроль зумів правильно встановити той факт, що особливості мовленнєвого розвитку індивідуума могли б бути психологічними критеріями для диференціації рівнів розумової відсталості (що й було використано через півстоліття під час розроблення шкали Біне — Сімона). Ескіроль ніколи не намагався працювати з хворими дітьми, він вважав навчання осіб із розумовою відсталістю марною тратою часу.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Едуард Сеген, вивчивши роботи Ескіроля, а також спираючись на вже наявний на той час досвід навчання розумово відсталих дітей, приходить до протилежного висновку. Він вважає, що розумово відсталі індивідууми можуть досягти певних результатів у своєму розвитку, і засновує в Парижі для їхнього навчання школу (що стала незабаром знаменитою). Психологи й педагоги з усього світу з’їжджалися в цю школу, щоб висловити захоплення результатами, досягнутими дітьми, яких навчали під керівництвом Сегена. Для нас найцікавіше те, що серед навчальних прийомів, якими він користувався, була так звана дошка Сегена, яка вимагала від учня вставити з максимальною швидкістю різні фігури довільної форми у відповідні їм за формою прорізи на дошці. Ця та інші методики, запропоновані Сегеном, згодом розроблялися як невербальні тести інтелекту, а деякими з них продовжують користуватися і зараз.

Як добре видно, життя дедалі наполегливіше вимагало створення об’єктивних інструментів для визначення розумової відсталості. Таких інструментів потребувала й система освіти у зв’язку з проблемою відбору дітей, які не могли вчитися в загальноосвітніх школах. Тоді й було зроблено спроби створення наборів сенсомоторних тестів, результати яких відрізнялися б на різних рівнях розвитку розумових здібностей.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Цілком зрозуміло, що для вимірювання індивідуальних відмінностей необхідно мати у своєму розпорядженні відповідні математико-статистичні процедури. Основи психологічної статистики закладалися в працях бельгійського математика Адольфа Кетле⁴. Він першим почав використовувати статистичні процедури щодо різного роду суспільних явищ, таких, наприклад, як народження людей, суїциди, шлюби тощо. Цю нову галузь її автор назвав моральною статистикою. Щоправда, Кетле у виданій ним у 1835 р. книзі «Sur l’homme» з відомим скептицизмом писав про можливість застосування статистичного апарату до психологічних змінних.

1.2 Витоки психодіагностики як науки. Психологічне тестування⁵

Становлення наукової психодіагностики пов’язане насамперед із проникненням у психологічну науку експерименту, ідеї вимірювання. Ідея квантифікації психологічних спостережень народилася досить давно, у 30-х рр. XVIII століття⁶. Уперше про це заговорив німецький дослідник Вольф, який вважав, що можна тривалістю аргументації, за якою ми в змозі простежити, виміряти величину уваги. Цим же вченим було введено поняття психометрії. Однак психологічні задуми філософів, природодослідників і математиків тих років почали набувати крові й плоті лише через століття. Реалізація ідеї вимірювання психічних явищ, розпочавшись із робіт із психофізики Е. Вебера і Г. Фехнера (середина XIX століття), визначила найважливіший напрям досліджень в експериментальній психології того часу. Дуже скоро психологія спробує, і небезуспішно, говорити на «математичній мові» не тільки в царині відчуттів, її погляд звернеться до вимірювання складніших психічних функцій.

У зв’язку зі сказаним цікаво зазначити, що стимули до вивчення індивідуальних відмінностей походили і від учених, вельми далеких від психології, фізіології та медицини. У 1816 р. Фрідріх Бессель, астроном із Кенігсберга, прочитав в «Астрономічному журналі» про те, що асистента Королівського астронома було звільнено з Грінвічської обсерваторії через професійну непридатність. Причина його звільнення була в тому, що він неодноразово зауважував час «падіння» зірок майже на секунду пізніше за свого начальника. Зацікавившись цією історією, Бессель провів дослідження і виявив помітну різницю між часом реакції на «падіння» зірки в різних людей. Він запропонував обчислювати свого роду «рівняння спостерігача», яке існує для кожного, хто спостерігає за зірками. Отже, астрономія у відомому сенсі спонукала фізіологів і психологів до вивчення індивідуальних відмінностей у часі реакції.

Найзначніший внесок у напрям, що дістав назву «ментальної хронометрії», зробив голландський фізіолог Ф. Дондерс (1818–1889). Він припустив, що час, який витрачається на реакцію понад визначену Гельмгольцем швидкість проходження нервового імпульсу (визначалася під час подразнення ділянок нерва, віддалених від м’яза на різних відстанях), треба відносити до психічних процесів. Він виділив кілька типів реакцій. Реакція А — досліджуваний знає, який подразник буде впливати та якою реакцією потрібно на нього відповідати. Реакція В — на різні подразники обстежуваний відповідає різними рухами. Реакція С — під час пред’явлення кількох стимулів необхідно було реагувати тільки на один із них. Віднімаючи А з В (проста психічна реакція), Дондерс отримував, як він припускав, швидкість таких психічних процесів, як вибір і уявлення. У тому випадку, коли із С віднімали А, виходив час розрізнення, а в разі віднімання С із В — час вибору. Основним у цих дослідженнях є те, що психічне ставало особливою сферою експериментального дослідження, відмінною від фізіології.

М. Г. Ярошевський (1976) висловлює думку про те, що диференціально-психологічне вивчення людини — не простий логічний розвиток експериментальної психології, воно складається під впливом запитів практики, насамперед медичної та педагогічної, потім — індустріальної. Із цим певною мірою варто погодитися, але необхідно пам’ятати і про те, що експериментальна психологія не може бути протиставлена психології індивідуальних відмінностей. Процес розвитку експериментальної психології, а сьогодні це дуже добре видно, невблаганно призводить її до проблеми особистості, а тим самим — до індивідуальних відмінностей.

1.2.1 Френсіс Гальтон і вимірювання індивідуальних відмінностей

Родоначальником наукового вивчення індивідуальних відмінностей був англієць Френсіс Гальтон, який створив інструмент для їхнього вимірювання — тест.

Одна з основних цілей Ф. Гальтона — вимірювання людських здібностей. Основна проблема, що цікавить цього вченого, — це успадкування здібностей. Будучи переконаним у тому, що людська раса схильна до виродження і потребує поліпшення через цілеспрямований добір, він прагне створити метод вимірювання здібностей для селекції людей: «Психометрія, це необхідно твердо сказати, означає мистецтво охоплювати вимірюванням і числом операції розуму (mind), як, наприклад, визначення часу реакції в різних осіб. Допоки феномени якої-небудь галузі знання не будуть підпорядковані вимірюванню і числу, вони не можуть набути статусу й гідності науки»⁷.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Френсіс Гальтон

Народився 1822 року в Бірмінгемі. Його дитинство пройшло в багатій родині, усі члени якої були захоплені наукою. Його мати була дочкою Еразма Дарвіна, великого вченого, який доводився дідом Чарльзу Дарвіну. Ступінь бакалавра Ф. Гальтон отримав у Кембриджському університеті (1844) після дещо безсистемного вивчення медицини, а потім математики. Отримавши великий спадок, він був позбавлений необхідності дбати про наукову кар’єру. Здійснював тривалі подорожі, звіти про які та метеорологічні спостереження принесли йому безліч почесних звань, обрання в Королівське наукове товариство й суспільне визнання. На початку 1860-х рр. його все більше починають цікавити питання успадкування фізичних особливостей і розуму людини. Ідея поліпшення людської породи приводить Гальтона до психометрії, або вимірювання розуму, відповідних психологічних і психофізіологічних досліджень. Емпіричні дослідження Гальтона здійснювалися одночасно з розвитком математико-статистичного апарату. Він відкрив коефіцієнт кореляції, створив перші тести для вимірювання розуму. Неминуще значення досліджень Гальтона для психологічної науки полягає в тому, що завдяки його піонерським роботам виникла наука про індивідуальні психологічні відмінності та їхнє вимірювання. Помер Гальтон у 1911 р., своїм заповітом забезпечивши фінансування досліджень у галузі біометрії та євгеніки.

Ґрунтуючись як на власних спостереженнях, так і положеннях філософського вчення Дж. Локка, Ф. Гальтон припустив, що за допомогою особливостей сенсорного розрізнення можна оцінити розум (інтелект) людини. У 1883 р. він сформулював свою ідею вимірювання розуму: «Уся сприймана нами інформація про зовнішні події надходить до нас через канали наших органів почуттів; чим тонші відмінності здатні сприймати органи чуття людини, тим більше в неї можливостей для формування суджень і здійснення інтелектуальної діяльності».

Ф. Гальтон удосконалює вже відомі експериментально-психологічні прийоми визначення порогів чутливості, часу реакції, створює нові. Деякі з них, як-от свисток для визначення межі сприйняття висоти звуку та лінійка для зорового розрізнення довжини, існують досі й названі його іменем.

У 1884 р. на Лондонській міжнародній виставці медичного обладнання, засобів і методів охорони здоров’я Ф. Гальтон ознайомив широку публіку зі створеними ним тестами. Виміряти свої «здібності» міг будь-хто з відвідувачів відкритої ним антропометричної лабораторії (Ф. Гальтон вважав антропометрію мистецтвом вимірювати фізичні та розумові властивості людей).

Тестування проводилося за сімнадцятьма показниками, серед яких були сила кисті та сила удару, гострота зору, об’єм легенів, розрізнення кольорів, запам’ятовування об’єктів тощо. Після закриття виставки в 1885 р. Ф. Гальтон перевіз свою лабораторію до Музею Південного Кенсінгтона і впродовж шести років провів вимірювання в 9000 осіб.

Особливо варто зазначити, що Ф. Гальтон виявився новатором і в галузі статистичних процедур у психології, без яких неможливий аналіз даних щодо індивідуальних відмінностей. У 1888 р. він пропонує метод обчислення коефіцієнта кореляції (стаття на основі доповіді 1888 р. опублікована наступного року). Він пише: «Два мінливих органи вважаються корельованими, коли зміна одного з них супроводжується, загалом, більшою або меншою зміною іншого органа й у тому ж напрямку. Так, довжина руки вважається корельованою з такою ноги, бо людина з довгою рукою має зазвичай довгу ногу, і навпаки».

Гальтон обчислював коефіцієнт кореляції в антропометрії та в дослідженнях спадковості. Статистичне вивчення явища регресії в спадковості безпосередньо пов’язане з поняттям кореляції: «Регресія пояснюється в такий спосіб. Дитина частково успадковує від своїх батьків, частково від своїх предків. Говорячи узагальнено, чим далі назад іде її генеалогія, тим численнішими й різноманітнішими стають її предки, поки вони не стануть відрізнятися від групи людей, однакової за чисельністю, взятої з раси загалом. Середній зріст їхній буде такий самий, як і раси, інакше кажучи, він буде середній». Це і є відкритий Гальтоном закон регресії. Він також розрахував, що якщо кожна особина успадковує від обох батьків половину своїх особливостей, від двох дідусів і двох бабусь — одну чверть і т. д., то в результаті виходить спадний ряд, сума членів якого прямує до одиниці. У цьому суть закону успадкування властивостей предків нащадками. Гальтон намагався зрозуміти спадковість у світлі кореляції і вважав, що сімейна схожість — окремий випадок великої області кореляції. Виходить так, що спадковість є кореляцією між ступенем спорідненості та ступенем подібності. Природно, що він поширював цей закон і на спадкування інтелекту. Хоча ці гальтонівські закони становлять сьогодні лише історичний інтерес, проте для свого часу це були новаторські роботи. Гальтон також увів метод математичного опису «огіви» (дуги), що зображує криву Гауса. Роботами в цьому напрямі закладався психометричний фундамент психодіагностики.

Тут доречно згадати про людину, з якою Гальтон пліч-о-пліч працював довгі роки. Це Карл Пірсон, який був блискучим математиком і біографом Гальтона. Пірсон удосконалював математичний апарат для обчислення кореляції. У результаті з’явився широко відомий сьогодні навіть студентам коефіцієнт кореляції за Пірсоном. Ним також був розроблений непараметричний критерій хі-квадрат (χ²)⁸. Ці коефіцієнти широко використовуються в психодіагностичних дослідженнях, завдяки їм встановлюється традиція використання кількісних методів у розробленні та застосуванні психологічних тестів.

Будучи творцем перших тестів інтелекту, Ф. Гальтон також був першим, хто поставив питання про вимірювання особистісних (характерологічних) особливостей. У 1884 р. Ф. Гальтон публікує статтю «Вимірювання характеру», у якій наголошує на необхідності вивчення не тільки розуму, а й інших психічних властивостей: «Я вважаю ненормальним, що мистецтво вимірювання розумових властивостей досягло високого розвитку, тоді як заняття іншими властивостями мало розвиваються або просто не розглядаються»⁹.

Карл Пірсон

Народився 1857 р. Освіту здобув у Королівському коледжі Кембриджа. У 1884 р., коли йому було 27 років, отримав кафедру прикладної математики в університетському коледжі Лондона. З початку 1890 р. активно цікавився роботами Френсіса Гальтона, який у той час прагнув знайти закономірності прояву біологічних характеристик у різних поколіннях. У 1930 р. видав книжку «Життя, листи і праці Френсіса Гальтона». Зробив значний внесок у математичну статистику. Розроблені ним статистичні процедури (коефіцієнт кореляції, регресійний аналіз, стандартне відхилення тощо) широко використовуються в психодіагностиці. Помер у 1936 р.

Для вимірювання характеру, що має, на думку Ф. Гальтона, «щось певне і тривале», тобто відому сталість, пропонується використовувати сфігмограф, апарат Моссо для визначення артеріального тиску, інші прилади. Точний вимір характеру дає «статистика поведінки кожної людини в малих щоденних справах». Дослідження Ф. Гальтона в цьому напрямі, хоча й незавершені, стимулювали розробку інструментів вимірювання некогнітивних властивостей особистості.

Крім іншого, Ф. Гальтон, вивчаючи «асоціації ідей», опинився біля витоків проєктивної техніки діагностики особистості (докладно про це див. гл. 6). У 1878 р. — у Nineteenth Century, а наступного року — у Brain Ф. Гальтон публікує результати проведених ним асоціативних експериментів і висловлює міркування, які виявилися пророчими: «Мій метод полягає в тому, щоб на короткий період часу забезпечити вільну гру свідомості доти, поки через неї не пройде пара або близько того думок, і тоді, поки сліди або відлуння цих думок ще затримуються в мозку, повернути увагу до них, одразу й повністю знову пробудивши їх; затримати, дослідити і точно зареєструвати їхнє явище».

Перший дослід ученого проводився під час тривалої прогулянки. Він встановив, що за цей період часу його увагу привернули 300 різних об’єктів (хоча він і не дозволяв собі «фантазування»). Ф. Гальтон пише про те, що йому вдалося лише найбільш «невизначеним» шляхом зібрати ті численні «думки», які «пройшли» в його свідомості. Перед ним пройшли фрагменти всього його життя, безліч минулих подій. Через кілька днів дослід було повторено. Різноманітність думок також була великою, але багато з них повторювалися. Для перевірки природи асоціацій і частоти їхнього повторення робиться вирішальний експеримент. Було складено список із 75 слів. Одне за іншим Ф. Гальтон читав ці слова й очікував, фіксуючи час хронометром, поки не з’являться дві асоційовані з тим чи іншим словом думки. Друга асоціація завжди виходила з експериментального слова, а не з першої, викликаної ним асоціації.

Цей дослід повторювали чотири рази з інтервалом в один місяць. Усього дослідник записав 505 «асоційованих ідей», на їхнє утворення знадобилося 660 секунд¹⁰, у середньому їх було приблизно 46 на хвилину, 29 думок повторювалися в 4 дослідах, 36 — у трьох, 57 — у двох, 167 — тільки в одному досліді¹¹. У підсумку Ф. Гальтон доходить таких висновків:

• частота асоціацій, що повторюються, набагато вища за очікувану: «Дух постійно мандрує знайомими дорогами, проте пам’ять не зберігає вражень від цих екскурсій»;
• асоціації глибоко індивідуальні: «Вимірно видно, наскільки неможливо взагалі для двох дорослих людей зблизити свої уми до повної згоди»;
• найбільш стійкі ранні асоціації, ті, що пов’язані з дитинством;
• асоціації надзвичайно важливі для вивчення особистості: «Було б вельми повчально опублікувати детальні звіти. У цих звітах із найбільшою повнотою та істинністю оголилися б самі витоки таких думок індивіда, які він навряд чи хотів би розкрити публічно»;
• асоціації найтіснішим чином пов’язані з несвідомими процесами: «Вони (досліди Ф. Гальтона. — Л. Б.) є важливим доказом на користь існування глибших рівнів психічних операцій, глибоко похованих під шаром свідомості; ці операції допомагають зрозуміти психічні феномени, які ніяк інакше пояснити неможливо».

Ф. Гальтон, захоплений безліччю інших проблем (від метеорології до євгеніки), пізніше не повертався до вивчення асоціацій. І все-таки саме йому належить пріоритет створення прообразу тієї техніки дослідження особистості, яка за чверть століття буде відроджена К. Юнгом і М. Вертгеймером, а ще через 35 років отримає назву проєктивної.

Отже, роботи великого англійця відіграли вирішальну роль у становленні та формуванні англійської школи вивчення інтелекту, його піонерськими дослідженнями було створено й передумови для появи тестів особистості. В основі сучасної психодіагностики лежать ідеї та праці Френсіса Гальтона, гаслом життя якого були слова: «Рахуй усе, що можеш рахувати!».

1.2.2 Розумові тести Дж. Кеттелла

Дослідження Ф. Гальтона, його тести привернули увагу вчених-психологів різних країн, у нього з’явилися учні та послідовники. Одним із найвідоміших прихильників гальтонівських ідей і методів вимірювання індивідуальних відмінностей був американський учений Джеймс Маккін Кеттелл.

Розчарувавшись у вундтівській експериментальній психології, для якої було характерне неприйняття проблеми індивідуальних відмінностей, Дж. Кеттелл, багато в чому завдяки Ф. Гальтону, від вивчення часу реакції звертається до вимірювання розуму¹². Побувавши у Ф. Гальтона й повернувшись до Сполучених Штатів, він активно займається пропагандою тестів.

У 1890 р. Дж. Кеттелл у журналі Mind публікує одну з найвідоміших у психодіагностиці робіт, без згадки якої не може обійтися жоден із дослідників, що звертаються до проблем вимірювання індивідуальних відмінностей. Це — «Розумові тести і вимірювання» (Mental Tests and Measurements) з післямовою Ф. Гальтона. Поняття «розумовий тест» (mental test) незабаром набуває популярності, стає свого роду символом тієї галузі психології, яка вивчає і прагне виміряти індивідуальні відмінності.

«Психологія, — писав Дж. Кеттелл, — не зможе стати такою ж обґрунтованою і точною, як фізичні науки, якщо буде обходитися без експерименту та вимірювання. Перший крок у цьому напрямі може бути зроблений за допомогою застосування серії розумових тестів до значної кількості індивідів. Результати можуть мати значну наукову цінність у відкритті сталості психічних процесів, їх взаємозалежності та змін у різних обставинах»¹³. Як бачимо, Кеттелл вважає, що насамперед тести та статистичний аналіз (застосування тестів до значної кількості людей) — запорука становлення нової психології, психології, що спирається на точні знання. У цій, що стала знаменитою, статті він також повідомляє про те, як зі списку 50 коли-небудь використовуваних тестів їм було відібрано десять. Це були вже добре відомі «динамометрія», «діапазон руху» (час, витрачений для пересування руки на певну відстань), «зони чутливості», «найменше відчутна різниця у вазі», «час реакції на звук», «час розпізнавання кольорів», «подвоєння 50-сантиметрової лінії», «розрізнення 10-секундного відрізка часу», «послідовність відтворення літерного ряду». Він вважав ці тести, що є в основному тестами елементарних психічних функцій, найбільш придатними для вимірювання розуму. У примітці до своєї статті Кеттелл висловив сподівання, що Гальтон схвалить його пропозиції. Однак у своїй післямові до статті метр зробив протилежне. Він критикував Кеттелла за те, що той не вважав за потрібне згадати про важливість порівняння результатів тестів із незалежним виміром тих самих змінних (іншими словами, Гальтон ставив питання про валідність тестів). Більше того, явно принижуючи доводи свого учня, Гальтон запропонував кілька своїх нових тестів для включення їх у розроблений його учнем набір тестів.

Джеймс Маккін Кеттелл

Народився 1860 р. в Істоні (Пенсільванія). Бакалавр Лафайетського коледжу (1880), доктор філософії (Лейпцизький університет, 1886). Працював як асистент у В. Вундта (1883–1886). Звертається до вивчення індивідуальних відмінностей під безпосереднім впливом Ф. Гальтона, зустріч із яким відбулася після того, як він покинув вундтівську лабораторію. Перший у світі професор психології (Пенсільванський університет, 1887–1891), президент Американської психологічної асоціації (1895). У 1917 р. йде у відставку, не вважаючи за можливе відмовитися від своїх пацифістських поглядів. Згодом засновує Психологічну корпорацію¹⁴, яка стає першим видавництвом тестів. Із цього часу залишає викладання та наукові дослідження, але веде активну видавничу та громадську діяльність аж до своєї смерті, що настала в 1944 р. в Ланкастері (Пенсільванія).

Кларк Віслер

Народився 1870 р. Був студентом Дж. Кеттелла. Здобув ступінь бакалавра (1897) та магістра (1899) Університету штату Індіана, а також доктора філософії з психології Колумбійського університету (1901). Працював інструктором із психології в Університеті штату Огайо (1897–1899), дослідником-психологом Колумбійського (1901–1903) та Єльського (1924–1931) університетів. Багато уваги приділяв дослідженням у галузі антропології, будучи інструктором з антропології Колумбійського університету (1903–1909) та професором антропології Єльського університету (1931–1940). Куратор Американського музею природничої історії (1902–1942). До анналів психодіагностики увійшов як перший учений, який довів відсутність валідності тестів інтелекту Кеттелла, що були елементарними сенсомоторними тестами. Помер 1947 р.

До кінця XIX ст. тести типу гальтонівсько-кеттеллівських набули найширшого поширення. Тільки в США для координації тестологічних досліджень знадобилося створення двох національних комітетів (1895–1896). Найбільш активно тести використовуються в освіті, проте дуже скоро з’ясовується, що фактично відсутній зв’язок між результатами, отриманими з їх допомогою, та незалежним оцінюванням інтелектуального рівня учнів педагогами. Не узгоджувалися тестові дані і з успіхами в навчанні. Достатньо навести лише кілька прикладів, що показують нездатність тестів до диференціації учнів. Франц Боаз, який працював в одному з університетів США, в 1891 р. тестував близько 1500 школярів і практично не виявив відповідності між своїми даними та тими даними, які представили вчителі, які не зверталися до допомоги тестів «розумової обдарованості». Приблизно до таких самих результатів дійшов Дж. Гілберт із Єльського університету, який протестував майже 1200 школярів. У деяких дослідженнях наголошується значення результатів, отриманих учнем Кеттелла Кларком Віслером, який спростовував тести свого вчителя. Ці дані були опубліковані тільки в 1901 р. і показували, наприклад, такі кореляції тестів з академічною успішністю: −0,08 — з показниками динамометрії; −0,02 — з розпізнаванням кольорів; 0,02 — із часом реакції. Ентузіазм щодо тестування розумових здібностей швидко згасав, хоча і продовжувала теплитися надія на те, що надійні та валідні тести будуть ось-ось створені.

Закінчувалося XIX ст. — століття народження психодіагностики, що зуміла за досить короткий період не тільки завоювати популярність, а й змусила відчути гіркоту перших невдач, насамперед у тестуванні інтелекту. Сенсорні показники, на яких базувалися численні «тести розуму», не виправдали надій, що покладалися на них. Потрібні були інші теоретичні уявлення про природу інтелекту та його функції, на фундаменті яких могли бути створені нові тести. І вони були розроблені в останні роки століття, проте основні події відбулися вже в XX ст.

1.2.3 Внесок А. Біне у вимірювання інтелекту

Один із основоположників експериментальної психології Альфред Біне вважав, що в центрі уваги цієї науки мають бути вищі психічні процеси. На ранньому етапі дослідження інтелекту Біне намагався зрозуміти взаємовідносини між інтелектом та тими «змінними», які розглядалися в хіромантії та френології. Крім того, він проводив експерименти з такими ж тестами, які використовували Гальтон та Кеттелл. Проте на початку 1890-х років Біне переконався, що для вивчення індивідуальних відмінностей в інтелекті необхідно звернутися до більш складних психічних процесів. У статті, що має велике значення для тестування розумових здібностей, Біне і Анрі в 1896 р. описали серії тестів, призначених для вимірювання уваги, розуміння, пам’яті, уяви, естетичної оцінки, морального судження і візуального відчуття простору. Впродовж наступних років Біне продовжував акцентувати увагу на важливості якісних розумових змінних, зокрема впливу особистості на інтелектуальну діяльність. Найбільш важливою роботою Біне в цей період (1902) була книга «Експериментальне дослідження інтелекту».

Альфред Біне

Народився 1857 р. у Ніцці. Після закінчення ліцею отримав ліцензію на право займатися юридичною діяльністю. Зайнявшись самоосвітою, працював під керівництвом Ж. Шарко, який на той час очолював клініку Сальпетрієр. Займався проблемами гіпнозу та істерії. У 1894 р. отримав докторський ступінь за дослідження нервової системи комах. Цього ж року стає директором психологічної лабораторії в Сорбонні й засновує перший психологічний журнал у Франції. Діапазон інтересів Біне — від тваринного магнетизму до особливостей гри в шахи наосліп. Професор Бухарестського університету. З 1894 р. спільно з В. Анрі проводить дослідження зі школярами Парижа, пропагуючи методи вимірювання індивідуальних відмінностей. Знайомство з клініцистом Т. Сімоном 1899 р. згодом переростає в спільну роботу над тестом для вимірювання інтелекту, який з’являється в 1905 р. Біне увійшов в історію психології не тільки як творець тестів інтелекту, а й насамперед як один із засновників експериментальної психології. Помер Біне 1911 р. у Парижі.

Відзначаючи вирішальне значення робіт А. Біне та його співробітників у появі прообразу сучасних тестів інтелекту, варто сказати і про те, що вимірювати складніші, ніж сенсорні, функції прагнули й раніше. Пропозиція вимірювати складні психічні процеси була зроблена ще в XVIII столітті Чарльзом Боне. Він вважав, що розумові процеси могли б вимірюватися на основі висновків, зроблених з одного й того ж судження, але його пропозиція не була помічена. У 1889 р. А. Ерн (A. Oehrn), учень Еміля Крепеліна, розробив тести для вимірювання розумових здібностей, розділених ним на чотири типи: сприйняття, пам’ять, асоціація та моторні функції. Трохи пізніше (1895) Крепелін створює довгий ряд тестів, призначених для вимірювання того, що він розглядав як базові розумові функції. Зацікавлений у психологічному дослідженні пацієнтів психіатричних лікарень, Крепелін застосував прості арифметичні операції у своїх тестах, які він винаходив для оцінювання результатів тренування, пам’яті, а також сприйнятливості до втоми та роздратування.

Гуго Мюнстерберг

Народився 1 червня 1863 р. у Данцигу. У 1882 р. закінчив гімназію і приступив до занять в Університеті Женеви, вивчаючи французьку мову та літературу. Після закінчення семестру продовжив навчання в Лейпцизькому університеті, спочатку із соціальної психології, а пізніше з медицини. Ступінь доктора філософії з психології отримав у 1885 р. і продовжив медичну освіту в Гейдельберзі, де в 1887 р. йому присвоїли ступінь лікаря медицини. Починає викладання в Університеті Фрейбурга як приват-доцент, а оскільки тоді в цьому університеті не було психологічної лабораторії, відкриває її у власному будинку. У 1889 р. у Парижі зустрічається з Вільямом Джеймсом¹⁵, який пізніше запрошує Мюнстерберга на три роки в Гарвардський університет для керівництва психологічною лабораторією. У 1895 р. повертається до Німеччини, але вже в 1897 р. знову їде в Америку, з якою і виявиться пов’язана вся його подальша наукова діяльність. Один із засновників індустріальної, експериментальної та клінічної психології. Автор численних книг та підручників. Обирався президентом Американської психологічної асоціації (1898). Помер «перший практичний психолог» (А. Анастазі) 16 грудня 1916 р.

У 1891 р. Гуго Мюнстерберг із Гарвардського університету підготував 14 тестів для використання в роботі з дітьми шкільного віку. Серед них були тести на читання, вербальні асоціації, пам’ять, а також прості арифметичні завдання. Видатний німецький психолог Герман Еббінгауз, експериментально досліджуючи людську пам’ять, відкриває відмінності між двома її формами: імпліцитною, що виражається в полегшенні заучування, й експліцитною, що виражається в безпосередньому відтворенні. Він розробив тести імпліцитного запам’ятовування і показав, що матеріал, який не відтворюється безпосередньо й не впізнається, проте присутній у пам’яті, оскільки полегшує повторне навчання. Вивчаючи розумові здібності дітей, Г. Еббінгауз створює в 1897 р. тест, згодом названий його ім’ям. Він вважав важливою характеристикою інтелекту здатність комбінувати та складати слова в значуще ціле. Застосований у конструюванні тесту принцип доповнення донині широко використовується в психодіагностиці. Однак лише багаторічна праця А. Біне та його співробітників призвела до створення тестів інтелекту, яким було призначено довге життя. Певною мірою цьому сприяла участь А. Біне в діяльності Комісії з розробки засобів виявлення розумово відсталих дітей, створеної Міністерством народної освіти Франції 1904 р.

Біне був переконаний, що для того, щоб вивчати індивідуальні відмінності, необхідно проводити добір найбільш складних психічних процесів з тим, щоб розкид результатів був широким. Він писав про те, що чим складніший процес, тим більше він варіюється залежно від особистості, вважаючи меншою варіабельність почуттів, ніж пам’яті. Біне рекомендував насамперед застосовувати такі психологічні тести, які б визначали здатність до судження, пам’ять і уяву. До речі, він одним із перших запропонував оцінювати уяву за допомогою чорнильних плям.

Герман Еббінгауз

Народився 1850 р. у Бармені (Німеччина). Освіту здобув у Боннському університеті, там же захистив докторську дисертацію (1873). Після отримання ступеня провів сім років у різних університетах Франції та Англії, заробляючи на життя репетиторством. Доцент Берлінського університету (1880–1886), пізніше — ад’юнкт-професор того ж університету (1886–1894). В останні роки життя професор Бреслауського університету (1894–1905), потім — університету в Галле¹⁶. Займався вивченням пам’яті, використовуючи повторення як основний інструмент її пізнання. Широку популярність отримали його дані, що демонструють процес забування з плином часу. Еббінгауз заснував психологічні лабораторії в університетах Берліна та Бреслау. Відомі його роботи в галузі колірного зору. Досить багато часу присвятив розробці психологічних тестів. Видатний психолог-експериментатор помер у Галле в 1909 р.

Теодор Сімон

Народився 10 липня 1873 р. у Діжоні (Франція). Здобув освіту в Паризькій медичній школі. У 1899 р., будучи інтерном пансіонату для неповноцінних дітей в передмісті Парижа, привернув увагу А. Біне своїми клінічними дослідженнями. У цей час Біне займається дослідженням зв’язку між фізичним та інтелектуальним розвитком дітей. Цю роботу продовжує Сімон та захищає на цю тему дисертацію 1900 р. З 1901 до 1905 р. працює в різних шпиталях. У 1905–1920 рр. — психіатр шпиталю Сен-Джон. З 1904 р., спільно з Біне, проводить обстеження дорослих людей із затримками психічного розвитку, використовуючи різні тести та зіставляючи результати за ними з клінічними даними. Ці ж тести використовуються і при обстеженні великих груп нормальних французьких школярів, а результати зіставляються із хронологічним віком обстежених. Порівняння результатів дорослих, що мають різний ступінь затримки психічного розвитку, з нормальними дітьми в різні роки життя призводить до формулювання поняття «розумовий вік». Експериментально встановлюються норми для різних вікових груп і на цій основі конструюється шкала інтелекту. Це і була знаменита шкала Біне — Сімона (1905). З 1912 до 1960 р. Сімон — редактор «Бюлетеня Товариства Альфреда Біне». Одночасно він працює головним лікарем низки шпиталів. Помер Т. Сімон у 1961 р.

За твердженням Біне, до базових понять індивідуальної психології належить норма і відхилення від норми, але встановлення норм — це лише початок. Крім цього, учений хотів зрозуміти, які існують взаємозв’язки між різними розумовими процесами, з тим щоби передбачати ступінь розвитку одного процесу, ґрунтуючись на знанні іншого. Біне вважав, що тести для визначення розумових здібностей повинні також надавати інформацію як про якісні, так і кількісні відмінності, оскільки, наприклад, дитина не просто має меншу, але іншу пам’ять, ніж дорослий.

У 1905 р. А. Біне спільно з Теодором Сімоном створюють першу шкалу, призначену для вимірювання інтелекту дітей, яка складається з 30 завдань, розташованих у порядку зростання складності. Кількість балів, одержаних дитиною, залежала від числа розв’язаних завдань. Біне стверджував, що шкала є «грубим» способом диференціації (наприклад, звичайна 5-річна дитина не пройде вище 14-го завдання). У цій шкалі, незважаючи на присутність перцептивно-сенсорних завдань, особливе місце було відведено вербальному матеріалу, що дозволяє розкрити здібності до судження, розуміння та міркування, які вважалися основними компонентами інтелекту. Втім, деякі критики не без єхидства відзначали відому невідповідність, що існує між твердженням авторів про те, що основною розумовою здатністю є правильне судження, і змістом шкали.

У 1908 р. було опубліковано вдосконалену шкалу Біне — Сімона. Вона містила 59 тестів, згрупованих за віковою ознакою від 3 до 13 років відповідно до відсотка дітей певного віку, які пройшли даний рівень. Цей визначальний відсотковий діапазон становив від 67 до 75 %. Якщо більша кількість дітей (у процентному відношенні) пройшли тест, він вважався надто легким для цього вікового рівня; якщо цей тест розв’язував менший відсоток дітей, він розглядався як надто складний для цього вікового рівня.

З досліджень А. Біне та його найближчих колег розпочалося «очищення» раніше сформованого ряду тестів від тих, які вимірювали індивідуальні відмінності, безпосередньо не пов’язані з інтелектом. Тим самим теоретично та емпірично були намічені контури психічного утворення, нині званого інтелектом.

Як приклад наведемо завдання тесту Біне — Сімона (1911) для дітей 7 та 8 років¹⁷.

Для 7 років:

• Розрізняти праву та ліву сторони.
• Описати запропоновану картинку.
• Виконати кілька доручень.
• Назвати загальну вартість кількох монет.
• Назвати показані чотири основні кольори.

Для 8 років:

• Порівняння двох об’єктів з пам’яті. Встановлення подібності між ними.
• Зворотний відлік від 20 до 1.
• Виявлення прогалин у зображеннях людей (4 завдання).
• Назвати день, число, місяць, рік.
• Повторити ряд із п’яти однозначних чисел.

Геніальне вирішення проблеми діагностики інтелектуального рівня, дане А. Біне, полягало в пропозиції піддавати дітей таким випробуванням (тестам), про які відомо, у якому віці нормальні діти їх правильно розв’язують.

Коли дитина успішно справлялася із завданнями, що виконуються дітьми її вікової групи, вона визнавалася нормальною. Ці завдання А. Біне запропонував використати для визначення розумового віку (mental age), який міг бути легко зіставлений із хронологічним віком дитини. Пояснимо це докладніше. Розумовим віком називається показник успішності виконання тестових завдань. Завдання групуються за віком. Так, завдання, з якими справляється більша частина 8-річних дітей (це встановлюється в процесі визначення вікових норм), належать до рівня 8 років, ті, що виконуються більшістю 9-річних, — до рівня 9 років і т. д.

Вільям Луїс Штерн

Народився 1871 р. у Берліні. Освіту здобув у Берлінському університеті, де вивчав філологію, філософію та психологію. У 1897 р. пішов за Г. Еббінгаузом до Університету Бреслау. Упродовж 18 років Штерн та його дружина постійно спостерігають за психічним розвитоком своїх трьох дітей. Результати цього дослідження були відображені у двох монографіях, опублікованих у 1907 та 1909 рр. Ці та інші дослідження роблять Штерна одним із найбільш значних у XX ст. дослідників психічного розвитку дітей. В опублікованій 1900 р. книзі, присвяченій індивідуальним відмінностям, він закладає основи диференціальної психології. Після переїзду до Гамбурга в 1916 р. активно вивчає талановитих дітей, розробляє психологічні тести, веде інші дослідження. У 1934 р., після приходу в Німеччині до влади нацистів, змушений емігрувати з країни. Ненадовго зупинившись у Голландії, перебирається в США. Помер В. Штерн у 1938 р. у Даремі (Північна Кароліна).

Однак реальне виконання обстежуваним тестових завдань дещо інше. Він може не впоратися з деякими завданнями, які за складністю відповідають нижчому розумовому віку, ніж його власний. У зв’язку із цим прийнято встановлювати так званий «базовий вік» обстежуваного, його максимальний віковий рівень, нижче якого всі тестові завдання виявляються доступними для обстежуваного. Виконані ним завдання, розраховані на більш високі рівні, приплюсовуються до основного результату як «часткові заліки» у вигляді певної кількості місяців. Отже, розумовий вік визначається як сума «базового віку» та додаткових місяців. Наприклад, хронологічний вік обстежуваного дорівнює 12 рокам. Під час тестування отримано такі дані:

Роки	Місяці
VII (базовий рівень)	84
VIII	6
IX	2
X	4
XI	2
Усього	98

Виходить, що розумовий вік дорівнює 8 рокам та 2 місяцям. Абсолютною мірою інтелекту виступає різниця між розумовим віком та віком хронологічним. Однак ця різниця для різних вікових груп має неоднакове значення, оскільки розвиток інтелекту йде нерівномірно. Один рік випередження або відставання в інтелектуальному розвитку для 4-річної дитини має набагато більше значення, ніж для 12-річної. У зв’язку із цим Вільям Луїс Штерн (1912) запропонував визначати не абсолютну міру інтелекту — різницю, а відносну.

Так з’явився знаменитий коефіцієнт інтелекту (Intelligence Quotient), скорочено IQ, формула якого має такий вигляд¹⁸:

IQ = (розумовий вік / хронологічний вік) × 100.

Біне не мав ілюзій щодо своєї шкали і, можливо, краще за інших бачив її недоліки, постійно підкреслюючи той факт, що шкала не автоматичний метод вимірювання розуму. Шкала, попереджав він, не вимірює інтелект відокремлено, але інтелект разом зі знаннями, набутими в школі та отриманими з довкілля. Біне особливо наголошував на важливості якісних змінних (наприклад, наполегливості та уваги дитини під час тестування). На жаль, багато із застережень Біне були проігноровані в подальших роботах інших учених.

Тести Біне — Сімона дуже швидко набули поширення у всьому світі: публікуються численні переклади та адаптації, у тому числі й російською мовою. Значною мірою тестування інтелекту в перші десятиліття XX ст. пов’язане з розвитком тестів Біне — Сімона.

1.2.4 Чарльз Спірмен і структура інтелекту

Першою теорією організації інтелекту, що ґрунтується на статистичному аналізі показників тестів, була теорія Чарльза Едварда Спірмена, дослідження якого багато в чому стимулювалися його незгодою з наявними даними про те, що призначені для вимірювання різних сторін інтелекту тести не корелюють один з одним, а отже, відсутня підстава для розрахунку загального, сумарного показника.

Натхненний дослідженнями Ф. Гальтона з кореляційного аналізу, у 1901 р. Ч. Спірмен звертає увагу на проблему взаємозв’язку різних інтелектуальних здібностей, а в 1904 р. публікує класичні нині роботи: «Загальний інтелект, об’єктивно детермінований та виміряний» та «Доказовість та вимірювання зв’язку між двома предметами».

Чарльз Едвард Спірмен

Народився 1863 р. у Лондоні. У 34 роки йде у відставку з військової служби, якій він віддав п’ятнадцять років. У 1897 р. починає вивчати психологію у вундтівській лабораторії. Ступінь доктора отримує в Лейпцизькому університеті в 1906 р. Подальша діяльність Спірмена пов’язана з Лондонським університетом. Викладач експериментальної психології (1907–1911), професор мислення та логіки (1911–1928), професор психології (1928–1931). Засновник «лондонської школи» психології. Будучи студентом, висунув власну, так звану двофакторну теорію інтелекту, що зберігає своє значення і понині. Спірменом було закладено основи факторного аналізу. Помер цей блискучий дослідник у Лондоні в 1945 р.

Дослідження Ч. Спірмена призводять до появи двофакторної теорії інтелекту. Відповідно до цієї теорії існує загальний, або генеральний, фактор (general factor — G), що визначає позитивні кореляції між тестами (успішність виконання цих тестів) і специфічні фактори (S₁, S₂, S₃ і т. д.), властиві кожній із використовуваних методик. Схематично це подано нижче (знаком X позначається кореляція):

Тест	G	S₁	S₂	S₃	S₄
1	X	X
2	X		X
3	X			X
4	X				X

У цій концепції позитивні кореляції пояснюються лише наявністю генерального фактора. Чим сильніша насиченість тестів цим фактором, тим вищі кореляції між ними. Специфічні фактори відіграють ту саму роль, що й похибки вимірювання. З огляду на це теорію Ч. Спірмена правильніше вважати монофакторною.

Згідно із Ч. Спірменом, найбільш вузька інтерпретація генерального фактора в тому, що це фактор, властивий усім вимірам інтелекту. Водночас ним було запропоновано й ширше, що має характер гіпотези, тлумачення фактора G як розумової енергії (mental energy). Фактор G Спірмен не ототожнював з інтелектом, вважаючи це поняття дуже туманним.

З аналізу тестів, максимально «навантажених» фактором G, Спірмен дійшов висновку про те, що цей фактор переважно пов’язаний з розумінням зв’язків та відносин між предметами та явищами дійсності, а також можливістю відтворення цих відносин відповідно до певної закономірності. Було встановлено, що роль фактора G найбільша в складних математичних та вербальних тестах і мінімальна — у сенсомоторних.

Тим самим було знайдено шлях цілеспрямованого добору тестів для виміру різних сторін інтелекту і спростовано думку про те, що їх варто конструювати на основі інтуїції. У процесі подальших досліджень виявилося, що кореляції, що існують між тестами, не можуть бути пояснені виключно наявністю генерального фактора. Різні за змістом тести можуть дати кореляції більш високі, ніж ті, які можна очікувати на підставі насиченості цих тестів фактором G. Ці дані пізніше приведуть Спірмена та його послідовників до групових факторів, які, з одного боку, не такі універсальні, як генеральний, і, з іншого боку, не такі однозначно специфічні, як S-фактори.

1.3 Психодіагностика у XX і на початку XXI століття

Психодіагностика, що народилася наприкінці XIX ст., виступає як наука про індивідуально-психологічні відмінності й претендує на їх вимірювання, підійшла до початку нового століття загартованою в дискусіях та суперечках про вимірювання інтелекту, пройшовши за дуже короткий період часу шлях від гальтонівських шкал розуму до тестів Біне. Історично склалося так, що з моменту появи й до кінця XIX століття психодіагностика була орієнтована насамперед на вимірювання індивідуальних відмінностей у галузі інтелекту. І це не випадково, якщо згадати про те, які сподівання покладало на розум людини XIX століття, що минало! Попереду були нові перемоги та невдачі, дискусії та відкриття, якими було ознаменовано розвиток психодіагностики в XX ст.

1.3.1 Розвиток психодіагностики в період з 1901 р. до кінця 1920-х рр.

Як уже згадувалося, найбільш помітним досягненням у галузі вимірювання індивідуальних відмінностей, що ознаменував початок XX ст., були тести А. Біне, з іменем якого також пов’язане подолання однієї з перших криз у тестуванні інтелекту. Шкалу Біне починають використовувати все більш широко в різних країнах.

Одним із перших у США цей тест застосував Генрі Годдард, який включив його до групи методик, призначених для обстеження іммігрантів, які прибували з Європи. Робота Годдарда чітко продемонструвала, що може дати застосування неадаптованого тесту під час обстеження людей, які погано володіють англійською мовою або не знають її зовсім. За даними цього обстеження виходило, що 83 % євреїв, 80 % угорців, 79 % італійців і 87 % вихідців із Росії могли бути охарактеризовані як недоумки.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Генрі Герберт Годдард

Народився 1866 р. у Східному Васальборо у великій фермерській сім’ї. Освіту здобув у Хеверфордському коледжі (1887). Там же здобув магістерський ступінь із математики (1889). Кар’єра Годдарда в психології почалася в 1896 р. в Університеті Кларка, де він захистив докторську дисертацію (1899). Викладав психологію та педагогіку в Пенсільванії. У 1902 р., працюючи у Вайнлендській виправній школі, разом із колегами заснував «Вайнлендський клуб недоумкуватих», основним завданням якого була різнобічна допомога дітям із проблемами в психічному розвитку. У 1908 р. вивчає тести Біне в Європі, а пізніше використовує їх для діагностики та класифікації різних рівнів інтелектуального недорозвинення. У 1910 р. він був першим, хто використовував тести Біне в загальноосвітній школі. Також тестував іммігрантів, що прибували до Америки. У 1917 р. був одним із семи американських психологів, які брали участь у розробці тестів інтелекту для потреб армії. У 1918 р. керівник Бюро з вивчення молоді в Огайо, професор Огайського університету (1922). У 1927 р. визнає, що багато його висновків, що стосуються природи недоумства, були помилковими. Незважаючи на це, дослідження Годдарда, особливо в галузі тестування, сприяли розвитку психодіагностики інтелекту. Помер 1957 р.

Незадоволений перекладом шкали Біне — Сімона (редакція 1908 р.), який представив Г. Годдард, інший американський психолог Льюїс Медісон Термен у співпраці з Г. Г. Чайлдсом¹⁹ приступив до нової адаптації тесту. Його підхід полягав у перевірці валідності та надійності завдань шкали так само, як це робив сам Біне, але цього разу в США. Багато завдань тесту були модифіковані, а також додані нові. Ця шкала (Стенфордська версія шкали Біне — Сімона) була стандартизована на 2100 дітях та 180 дорослих. Вона охопила діапазон від трирічного віку до рівня дорослих старшого віку, але не включала тестів на 11 років. Результат виражався як співвідношення розумового розвитку з віком і міг бути перетворений на коефіцієнт інтелекту, або IQ. На підставі розподілу IQ, отриманого за допомогою цієї шкали, Термен запропонував таку класифікаційну схему: IQ від 90 до 109 вказує на середні розумові здібності, IQ нижче 70 можливий при недоумстві, IQ вище 140 свідчить про геніальність. Водночас він звернув увагу на те, що встановлені ним обмеження визначені довільно й що сама класифікаційна схема призначена тільки для використання як загальний орієнтир для нового вимірювання. На жаль, цими застереженнями незабаром стали нехтувати багато фахівців, засліплені очевидністю помітних контрастів в успішності та загальній поведінці дітей із високим і низьким IQ.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Заслугою Термена є також те, що вперше в історії тестування було розроблено серію докладних інструкцій для проведення тесту та визначення результатів. Термен багато разів підкреслював, що відхилення від стандартної процедури тестування можуть бути причиною серйозних помилок.

Стенфордська версія шкали незабаром стала найбільш використовуваною для визначення розумових здібностей у Сполучених Штатах. Понад два десятиліття праця Термена вважалася в США класичним зразком шкали інтелекту. Завдяки своїй надійності та достовірності вона була певним поліпшенням шкали Біне. Проте чимала частина критики, адресована останній, могла бути рівною мірою переадресована до варіанту, розробленого Терменом. Про що йдеться? Усе ще надто помітний акцент робився на вербальні навички, що призводило, наприклад, до невиправдано низьких результатів у осіб, які народилися за кордоном. Кожне окреме завдання в тесті було настільки коротким, що виникали труднощі в оцінюванні наполегливості індивідуума (це була проблема, якої не можна було уникнути, оскільки стислість завдань передбачалася спочатку з метою підтримки інтересу дитини). За відсутності рівня 11 років ця шкала була задовільною упродовж 10-го року, але виникали проблеми інтерпретації в тому випадку, якщо дитина пройшла всі завдання 10-річного віку, але не змогла відповісти на всі завдання у 12-річному віці.

Більше того, залишалося відкритим питання значення «розкиду» балів (тобто таких результатів тестування, при яких правильні рішення розподілені на кількох вікових рівнях). Деякі психологи вважали, що широкий розкид характерний для розумового дефекту і вказує на нерівномірний розвиток здібностей у осіб, які мають такі результати. Використовуючи цю шкалу, Термен також переконався в тому, що вона занадто легка для молодшого віку й занадто важка для старшого віку. Ці, як і деякі інші, зауваження не применшували загалом позитивного ставлення до шкали. Термен писав про те, що психолог, який її використовує, може отримати після 45-хвилинної діагностики більш надійну та більш інформативну оцінку розумових здібностей дитини, ніж та, яку можуть запропонувати переважна більшість вчителів після року щоденного спілкування з учнем у класі.

Льюїс Медісон Термен

Народився в сім’ї фермера в Індіані в 1877 р. Здобув освіту та професію вчителя у Центральному коледжі в Денвіллі (Індіана). В Індіанському університеті стає бакалавром та магістром. У 1903 р. вступає до докторантури Університету Кларка. Докторську дисертацію (1905) присвятив психологічному тестуванню. З 1906 р. професор Лос-Анджелеського педагогічного коледжу. Через чотири роки приймає запрошення на викладацьку посаду до Стенфордського Університету. У цей період Термен займається адаптацією шкали Біне. У роки Першої світової війни брав участь у розробленні знаменитих армійських тестів. У 1922 р. був призначений деканом психологічного факультету Стенфордського університету, де і працював до своєї відставки. Будучи президентом Американської психологічної асоціації (1923), багато зробив для надання тестуванню інтелекту наукового статусу. На теоретичні погляди Термена в галузі психології інтелекту вирішальний вплив мали ідеї Гальтона про успадкованість таланту. Помер один із найбільш захоплених тестуванням американських психологів у Каліфорнії в 1956 р.

Після врахування деяких із цих рекомендацій шкала Біне, видана 1911 р., була розширена від трирічного до рівня дорослого віку, але виключала вік 11, 13 та 14 років. Результат продовжував виражатися на основі розумового віку, співвідносного з фізичним (хронологічним), і тлумачився так: «Якщо розумовий розвиток дитини відповідає її хронологічному віку, дитина вважається „звичайною“ (середньою) за інтелектом; якщо розумовий розвиток дитини вищий, то дитина „просунута“; якщо розумовий розвиток дитини нижчий — дитина „відстала“».

Біне продовжував наголошувати на важливості якісних аспектів показників. Він запропонував можливий шлях диференціації в загальній групі відсталих учнів, виділяючи способи, за допомогою яких діти здатні підтримувати соціальні відносини: ідіоти нічого не можуть, крім спілкування за допомогою жестів; слабоумні здатні підтримувати контакт за допомогою мови; відсталі можуть навчитися встановлювати взаємини з людьми через письмо.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Основні етапи розвитку шкали Біне, що застосовується і сьогодні, можна подати так.

Рік	Автор (автори)	Примітки
1905	Біне та Сімон	30 завдань, немає стандартизації
1908	Біне та Сімон	Концепція розумового віку, недостатня стандартизація
1911	Біне та Сімон	Включена обмежена шкала для дорослих
1916	Термен20	Багато вербального матеріалу
1937	Термен та Меррілл	Друге видання, використовуються паралельні форми, поліпшена стандартизація
1960	Термен та Меррілл	Третє видання, обстежено 4,5 тис. осіб
1972	Роберт Торндайк	Рестандартизація на 2,1 тис. осіб
1986	Торндайк, Хаген, Саттлер	15 субтестів, задовільна стандартизація (5 тис. осіб), віковий діапазон: від 2 років 0 міс. до 23 років 11 міс.
2003	Гейл Ройд	Стандартизовано на 4800 американцях у віці від 2 до 85 років і старше; можлива оцінка осіб обдарованих, а також тих, що мають високий рівень розвитку інтелекту

Результати Бріджес і Колер (1917), які свідчили про високу кореляцію між розумовими здібностями дітей та соціальним статусом їхніх батьків, поставили ще одне питання, з яким психодіагностика увійшла і в XXI ст.: чи є така кореляція наслідком впливу спадковості чи середовища? Хоча остаточної відповіді й не було отримано, такі питання, пов’язані з тестуванням IQ, зробили очевидним для фахівців той факт, що проведення та інтерпретація результатів тесту для визначення розумових здібностей не можуть бути довірені тим, хто не має відповідного досвіду та знань.

На початку XX ст. тест як інструмент вимірювання індивідуальних відмінностей найактивніше вторгається в прикладні дослідження. Масове використання тестів змушує дослідників перейти до групового тестування.

Створення та розвиток групового тестування пов’язане з ім’ям Артура Сінтона Отіса, одного з аспірантів Термена. У 1912 р. Отіс прийшов до Термена з ідеєю створення тестів, за допомогою яких можна було б обстежити кількох людей одночасно. Термен підтримав цю ідею, і впродовж п’яти років Отіс працював над створенням тесту. Взявши за основу, як це зробив Термен, модель інтелекту Біне й працюючи так само, як і Термен, Отіс адаптував уже наявні завдання для групового тестування, а також розробив оригінальні завдання. Безсумнівною заслугою Отіса була розробка таких прийомів пред’явлення матеріалу досліджуваному, які вимагали мінімального використання письма. Роботу було завершено 1918 р.

Артур Отіс

Народився 1886 р. у Денвері (штат Колорадо). Навчався і працював у Стенфордському університеті, обіймав різні консультативні та дослідницькі посади в урядових установах США. Найбільшу популярність принесла створена ним шкала для групової оцінки інтелекту (1918). Цей тест пізніше був переглянутий Р. Ленноном і використовується дотепер. Основні дослідження Отіса присвячені статистичним методам в освіті, а також навчанню математики в школі. Помер 1964 р.

Потужним стимулом розвитку психодіагностичного інструментарію стала Перша світова війна. За словами П. Фресса, ця війна «освятила тести». Значною мірою завдяки тестам, які виявилися необхідними для добору та спеціалізації мільйонів людей, які не мали військової підготовки, багато солдатів та офіцерів зберегли своє життя та здоров’я. При вступі США до Першої світової війни (1917) в армії почалися широкомасштабні тестові дослідження.

У квітні 1917 р. було організовано Генеральний комітет із психології для організації та контролю за психологічними дослідженнями в армії. Роберт М. Єркс, на той час професор психології Гарвардського університету та президент Американської психологічної асоціації, був призначений головою цього комітету. У Комітет входили багато відомих психологів: Дж. Маккін Кеттелл, Г. Стенлі Холл, Торндайк та ін. Генеральний комітет організував 11 підкомітетів, покликаних вирішувати різноманітні психологічні проблеми в армії. Так, підкомітет армійського персоналу розробив та впровадив у всій армії кваліфікаційні рекомендації, якими потрібно було керуватися під час призначення призовників на військові посади.

У цих рекомендаціях зверталася увага на рід їхніх цивільних занять та освіту. Не були залишені поза увагою питання, пов’язані з присвоєнням чергових звань офіцерам та їх просуванням по службі. За словами самого Єркса, комітет, на роботу якого військове міністерство виділило близько мільйона доларів, зміг досить глибоко змінити чи не всі найважливіші аспекти життєдіяльності армії.

Сфера досліджень, проведених комітетом, тяглася від вивчення впливу великих висот до добору розвідників. Задля контролю над бойовим духом як військових, так і цивільного населення, при Генеральному штабі армії було організовано Відділення морального стану. У складі Медичного відділу армії було створено спеціальний підрозділ для проведення тестів на розумовий розвиток серед солдатів і офіцерів, які призиваються на службу. До основних завдань цього підрозділу належали: виявлення інтелектуально неповноцінних рекрутів, підбір людей для виконання спеціальних завдань та виявлення осіб з емоційними розладами. Уже на початку роботи армійські психологи зіткнулися з тим, що проведення індивідуальних тестувань потребує значного часу, тому ставало важко справлятися з величезною кількістю осіб, що підлягали обстеженню. Було визначено критерії, яким мали відповідати армійські тести визначення рівня інтелектуального розвитку, серед яких найбільше значення поряд із валідністю мали пристосованість до групового використання, швидкість підрахунку результатів, непіддатливість до навчання (тобто тести повинні бути за можливості такими, щоб не можна було навчитися виконувати їх правильно, як, наприклад, певний клас математичних завдань), інтерес і привабливість, економічність часу проведення. Отримана в результаті шкала для групового тестування, «Груповий іспит А», виявила значну схожість зі шкалою Отіса.

Цікаві й повчальні ті організаційні заходи, які здійснювалися в американській армії для того, щоб охопити психологічними дослідженнями всіх і кожного. Так, була організована школа військової психології (планувалася організація кількох шкіл, але потреба в цьому відпала у зв’язку із завершенням війни). Персонал школи складався із 7 психологів, очолюваних старшим інструктором. Приблизно 100 офіцерів та більше 300 курсантів здобули спеціальну підготовку за чотири місяці існування цієї школи. Загалом під час війни через тести пройшли 1,726 млн осіб у групах та 83 тис. — індивідуально. Було виявлено понад 500 тис. неписьменних, приблизно 8 тис. рекомендовано до звільнення через низькі розумові здібності, і приблизно 20 тис. направлено до спеціальних батальйонів для спостереження і подальшого навчання або задіяно для виконання завдань, які не потребують високих розумових здібностей. Такі масові дослідження дозволили виявити дуже цікавий факт. Виявилось, що майже 3 % молодих людей нації мають розумовий вік нижче 10 років, а середній розумовий вік американських солдатів становив лише 13,5 років. Отримані дані були оголошені і викликали буквально шок у широких колах громадськості. Пізніше ці результати намагалися інтерпретувати в тому сенсі, що, мовляв, тести виявляли досить вузьке коло здібностей, не торкаючись багатьох важливих складових інтелекту. Проте варто визнати, що молоді американці, яких призвали до армії, як правило, вихідці з малозабезпечених верств суспільства, часом просто не вміли писати й читати, не мали навіть елементарних можливостей залучення до культури свого суспільства (з 1 566 011 рекрутів, обстежених у період із 28 квітня 1918 р. по 31 січня 1919 р., приблизно 25,3 % не могли читати та розуміти газетні статті, написати лист додому). Звичайно, це не могло не вплинути на результати тестування. Свідченням цього є і необхідність розроблення для потреб американської армії того часу, крім тесту «Альфа», його аналога для тих, хто не опанував грамоти, — тесту «Бета» (груповий тест для визначення розумових здібностей, відомий під назвою Army Alpha, являв собою вербальну шкалу, яка включала такі завдання, як розв’язування арифметичних задач, підбір синонімів і антонімів, здатність до судження та ін.; в Army Beta включалися тільки невербальні завдання).

Роберт Мернс Єркс

Народився 1876 р. Отримав ступінь бакалавра (1898) і доктора філософії (1902) Гарвардського університету, де працював інструктором та асистентом професора (1902–1917). Професор психобіології Єльського (1924–1944) університету. Голова Комітету з психологічного обстеження новобранців, до якого входили такі психологи, як Годдард та Термен (1917). Брав безпосередню участь у створенні знаменитих армійських тестів Альфа та Бета. Обіймав різні адміністративні посади в психологічній службі США. Був обраний президентом Американської психологічної асоціації (1917). Також відомий своїми дослідженнями з горилами та шимпанзе. Заснував і керував лабораторією біології приматів Єльського університету (1929–1941), що дає змогу вважати його одним з основоположників порівняльної психології в США. Помер 1956 р.

Після Першої світової війни, незважаючи на популярність у США Стенфордської версії шкали Біне — Сімона, розроблялися інші варіанти цього тесту. До найвідоміших із них належать шкали Кульмана (1922), Єркса (1923), а також оригінальна версія Герінга (1922). З’явилося також багато нових, орієнтованих на обстеження кількох людей тестів.

Ймовірно, найбільш відомим тестом інтелекту в США післявоєнного періоду був «Національний тест інтелекту» (National Intelligence Test, 1920). У його розробці брали участь такі відомі психологи, як Л. Термен, Е. Торндайк, Р. Єркс та ін. Подібно до армійського тесту Альфа, він складався з двох шкал та двох паралельних форм. Але його особливістю було включення пробних (тренувальних) завдань для досліджуваного, які передували основним. Згодом такі завдання почали включати й інші тести.

Упродовж року після публікації цього тесту було продано понад 540 тисяч примірників, а у 1922/23 навчальному році — ще 800 тис.

У 1920-ті роки було розроблено та видано чимало інших тестів інтелекту. На думку експертів-психологів, найбільш надійним і валідним із них став «Груповий тест розумових здібностей Термена» (Terman Group Test of Mental Ability), що з’явився в 1920 р. та призначений для обстеження осіб віком від 7 до 12 років. У наступні 25 років цей тест служив стандартним інструментом для тестування інтелекту молодших та старших школярів. Він був переглянутий Терменом і Мак-Немаром у 1942 р. (Terman–McNemar Test of Mental Ability); нова редакція враховувала досягнення в галузі вимірювання інтелекту, що з’явилися між 1920 та 1940-ми рр.

Рішар Мейлі

Народився 1900 р. у Шафхаузені (Швейцарія). Навчався в Берліні в Келера і Вертгеймера. Курт Левін знайомив його з гештальт-психологією. На запрошення Клапареда очолив Інститут Руссо і присвятив себе психологічній діагностиці, зокрема діагностиці інтелекту. Автор відомих підручників із психодіагностики (1936, 1951, 1978). Після шести років керівництва Інститутом починає роботу як професор Бернського університету. З 1930-х рр. займався вивченням факторів інтелекту, які розуміє не стільки як здібності, скільки як незалежні умови індивідуальних відмінностей. В одній з останніх робіт (1981) узагальнив свої дослідження і вказав на існування 4 фундаментальних факторів, що стійко проявляються із 6-річного віку. У своїх лонгітюдних дослідженнях (1959) намагався відшукати первинні елементи численних характерологічних рис. У 1963 р. опублікував дослідження щодо впливу середовища на інтелект, також прагнув розкрити взаємозв’язки між інтелектом і навчальними досягненнями. Помер у 1991 р.²¹

Поширення тестів, особливо тестів інтелекту, у США за своєю масштабністю важко порівняти із чим-небудь. Фрімен (1926) повідомляє, що тільки однією видавничою фірмою було продано понад 2,5 млн примірників тестів для вимірювання інтелекту впродовж лише 1922/23 навчального року. Тести стають не тільки інструментом психології, а й предметом комерції. Утім, розквіт тестування не виключав різкої критики, зрозуміло, це насамперед стосувалося тестів інтелекту. Найбільш досягли успіху тут журналісти. Згадку про одного з них, В. Ліппмана (W. Lippmann), можна зустріти в багатьох зарубіжних працях, присвячених історії тестування.

У Європі також плідно працював у галузі діагностики інтелекту Рішар Мейлі. Розроблений ним Аналітичний тест інтелекту (1928) базувався на розвинутій у його дослідженнях теорії про чотири найважливіші фактори інтелекту: доступну складність, пластичність, цілісність і швидкість. На підручниках психодіагностики Мейлі, неодноразово перевиданих різними мовами, виховувалися багато поколінь європейських психологів.

Аналіз досліджень у царині інтелекту у 20-ті рр. був би неповним без згадки робіт Жана Піаже. У 1919 р. під час перебування в Парижі Піаже був рекомендований Теодору Сімону як співробітник, який міг би вести спільну роботу. Сімон запропонував йому зайнятися стандартизацією тесту інтелекту Берта, щоб ним можна було обстежити паризьких дітей. У цей ранній період своєї наукової діяльності Піаже широко використовує психометричні тести. Роботами цього періоду ним закладається фундамент оригінальної концепції інтелекту, на основі якої були розроблені відомі завдання Піаже.

Для завершення короткого огляду тестів, створених у це десятиліття для вимірювання інтелекту та спеціальних здібностей, назвемо також Дошки форм Фергюсона (1920); Збірний тест загальних механічних здібностей, винайдений Дж. Стенквістом у 1923 р. (це був перший тест, призначений для вимірювання здібностей дітей і дорослих до складання частин механічних приладів); Тест малювання людини (1926), створений Флоренс Лаурою Гудінаф, у якому визначення розумового рівня дитини здійснювалося за допомогою отриманих нею оцінок за завершеність малюнка, точність і моторну координацію; лабіринти Стенлі Портеуса, спочатку розроблені в Австралії (1913). Автор перших «діагностичних лабіринтів» заслуговує на те, щоб його біографія поряд з іншими, що належать ученим, які стоять біля витоків сучасної психодіагностики, потрапила на ці сторінки.

Жан Піаже

Народився 9 серпня 1896 р. Свою першу наукову роботу з біології опублікував у 10-річному віці. Ступінь доктора філософії з природничих наук отримав у 1918 р. Вивчав психоаналіз у Цюрихському університеті (1918–1919). Професор психології низки швейцарських університетів, керівник департаменту експериментальної психології Женевського університету (1940–1971). Директор Міжнародного бюро освіти в Женеві (1929–1967), там же директор Інституту педагогічних наук (1932–1971). Відомий як видатний дослідник у галузі інтелекту; його перша публікація із цієї проблеми вийшла друком у 1921 р.; творець теорії генетичної епістемології. Тести, створені на основі теорії Піаже, суттєво відрізняються від традиційних. Застосування завдань Піаже передбачає, що після їхнього виконання здійснюється опитування обстежуваного, яке з’ясовує, як той розв’язував завдання. Дані традиційних тестів мають слугувати основою для клінічного інтерв’ю. Спроби вивчення взаємозв’язків між результатами виконання завдань Піаже і стандартизованими показниками інтелекту, які робилися, дали суперечливі результати. Помер знаменитий швейцарський психолог 16 вересня 1980 р.

Незважаючи на різноманітність тестів, дослідники відчували певну незадоволеність переважною більшістю з них і добре усвідомлювали, що ще багато чого належить зробити в цій галузі. Три основні проблеми хвилювали вчених: 1) відсутність індивідуально використовуваної шкали для визначення інтелектуального розвитку дорослих; 2) необхідність у зручній шкалі для визначення розумового розвитку немовлят і 3) створення загальної теорії конструювання тестів, а також поглиблене розроблення таких найважливіших психологічних конструктів, як інтелект і особистість. Роботу зі створення шкали для дорослих фактично не вели. Імовірно, причиною було те, що більшість психологів були залучені до роботи в шкільних і дитячих установах. Дефіцит у тестах для немовлят був якоюсь мірою заповнений роботою Гезелла «Розумовий розвиток дитини дошкільного віку» (1925).

Арнольд Люціус Гезелл був першим, хто використав кінематограф для вивчення поведінки немовлят. З 1924 р. він почав збирати бібліотеку фільмів про розвиток дитини. На підставі своїх спостережень Гезелл представив у своїй вищезгаданій книжці та подальшій публікації «Немовля і розвиток людини» (Infancy and Human Growth, 1928)²² 195 критеріїв-показників, які могли бути використані для оцінки розвитку дітей у період від 3 до 30 місяців. Було також розроблено й інші показники, які пропонувалося використовувати для обстеження дітей до 60 місяців. Усі показники були представлені у вигляді графіків розвитку, які описували типові форми поведінки, властиві певному хронологічному віку. Показники були згруповані в чотири великі категорії: моторні, адаптивні (наприклад, вибір предметів і узгоджений рух очей), мовні та соціально-особистісні (наприклад, здатність годувати себе, а також контроль випорожнень і сечовипускання).

Флоренс Лаура Гудінаф

Народилася 1886 р. у США. Докторський ступінь здобула під керівництвом Л. Термена в Стенфордському університеті в 1924 р. Після цього починається її кар’єра як фахівчині з психології розвитку в Міннесотському університеті, де й було опубліковано шкалу для вимірювання інтелекту дітей на основі аналізу їхніх малюнків. Тест отримує широку популярність і зберігає популярність довгі роки. У 1950 р. Дейл Гарріс вносить у тест певні зміни та доповнення (відомий як тест малювання Гудінаф — Гарріса). Інші праці Гудінаф були присвячені соціальному та емоційному розвитку дітей. Вона припускала, що IQ дитини фіксований, незмінний, проте в подальшому її погляди змінюються в бік визнання значного впливу середовищних факторів. Хвороба змушує вчену піти у відставку в 1947 р. Проте продовжують виходити книги, які принесли їй ще більшу популярність. Одна з них була присвячена психологічним тестам (1949). Померла Ф. Гудінаф у 1959 р.

Стенлі Девід Портеус

Народився 1883 року в Бокс-Хілл (Австралія). Перший австралійський професійний психолог. Після здобуття освіти працює інспектором спеціальних шкіл (1913–1916), керує лабораторією освітньої антропології Мельбурнського університету (1916–1917). Після еміграції до США викладає психологію і є директором психологічної лабораторії Вайнлендської виправної школи для неповнолітніх злочинців (1919–1925). Професор клінічної психології та директор психологічної клініки Гавайського університету (1922–1948). В історію психодіагностики увійшов як автор «лабіринтів», які, на його думку, давали змогу оцінити такі якості, як здатність до самоконтролю, планування, тактовність і передбачливість. Ці якості, як вважалося, відігравали в процесі соціальної адаптації більшу роль, ніж інтелект. Багато уваги приділяв вивченню расових відмінностей. Його «рейтинги» різних рас мали часом відверто расистський характер. Причини індивідуальних відмінностей у здібностях Портеус вважав вродженими. Помер 1972 року.

Графіки розвитку Гезелла були піддані критиці (особливо це стосувалося соціально-особистісних показників), проте вони певний час залишалися унікальним і, по суті, єдиним діагностичним інструментом, що дає змогу психологам і батькам оцінювати розвиток дитини на ранніх етапах її життя.

У 1921 р. на хвилі популярності тестів інтелекту під керівництвом Термена розпочинається один із наймасштабніших проєктів, присвячених обдарованим дітям. Вибірку цього дослідження становили 1528 дітей із Каліфорнії, чий коефіцієнт інтелекту варіювався від 135 до 200, а вік — від 3 до 9 років. Стенфордське вивчення обдарованості дітей, мабуть, найбільш значне лонгітюдне дослідження. Після першого тестування повторні заміри організовувалися раз на 12 років, здійснювалися і проміжні дослідження за допомогою пошти. Останнє тестування, проведене через 35 років після першого, дало змогу отримати дані на 98 % від вихідної кількості обстежуваних. Із цієї грандіозної роботи було зроблено висновок про те, що обдарованість дитини (а потім і дорослого, який досягає соціальних висот) безпосередньо пов’язана з високим соціально-економічним статусом сім’ї.

Незважаючи на загальне захоплення тестами інтелекту, одночасно створювали й розвивали методики для діагностики некогнітивної сфери особистості (тести особистості). Ідеї Гальтона про вільні асоціації не були забуті. За допомогою асоціативного експерименту Ейген Блейлер і Карл Юнг намагалися визначити так звані комплекси особистості (неусвідомлено взаємопов’язані ідеї, здатні викликати сильні почуття) і діагностувати психічні хвороби. Однак ця методика виявилася малопродуктивною для клінічної діагностики і, як було встановлено дещо пізніше, має бути використана в комплексі з іншими методиками.

Арнольд Люціус Гезелл

Народився 1880 р. у маленькому містечку штату Вісконсін. В університеті цього штату здобув ступінь бакалавра, а в Університеті Кларка підготував докторську дисертацію (1906). Пізніше здобув другий докторський ступінь із медицини в Єльському університеті (1915). Обіймав різні викладацькі посади в університетах США. Працював у Лос-Анджелеському педагогічному інституті, активно співпрацював із Л. Терменом. Займаючись психологічним тестуванням, він приходить до висновку про необхідність дослідження ранніх періодів розвитку дітей. Ці дослідження і принесли йому широку популярність не тільки серед психологів, але також серед лікарів і педагогів. Помер А. Гезелл у Нью-Гейвені (Коннектикут) 1961 року.

Роберт Сессіон Вудвортс

Народився 1869 р. у Белчертауні штату Массачусетс. Бакалавр університету Амхерста (1891). Пізніше разом із великим американським психологом Вільямом Джеймсом навчався в Гарвардському університеті (бакалавр — 1896, магістр — 1897). У Колумбійському університеті під керівництвом Джеймса Кеттелла захищає докторську дисертацію (1899). Основний період наукової діяльності Р. Вудвортса пов’язаний із Колумбійським університетом, у якому він працював до своєї відставки в 1942 р. Президент Американської психологічної асоціації (1914). Основні інтереси цього вченого, одного з «батьків-основоположників» американської психології, лежать насамперед у галузі загальної та експериментальної психології. Видана ним 1938 р. «Експериментальна психологія» донині залишається класичним підручником цієї галузі. Помер Вудвортс у 1962 р., майже до самої смерті займаючись активною науковою і громадською діяльністю.

Особистісний опитувальник Роберта Сессіона Вудвортса (1917) був першим опитувальником, розробленим для виявлення і вимірювання анормальної поведінки (на думку деяких психологів, перший опитувальник був розроблений голландцями Г. Хеймансом і Е. Вірсмою, які в 1909 р. використовували стандартизоване опитування для отримання відомостей про поєднання різних рис особистості²³). «Особистий листок даних» Вудвортса став попередником декількох подібних опитувальників.

Було розроблено скорочену версію — Вудвортса — Каді з 85 запитаннями замість 116. Пропонувався також варіант цього опитувальника для обстеження дітей від 12 років і старше. Опитувальник Д. Лейрда містив 75 запитань, призначався для студентів коледжу і претендував на діагностику таких типів: шизоїдного, неврастеноїдного (іпохондрія і втома), істероїдного (конвульсії і амнезія) і психастеноїдного (нав’язливі ідеї та страх). Було також створено «Опитувальник розумової гігієни» Вудвортса — Хауса.

У 1924 р. Л. Марстон поповнює перелік опитувальників своїм, призначеним для діагностики інтроверсії — екстраверсії (20 запитань, за якими діти, починаючи з дворічного віку, могли бути відповідним чином охарактеризовані залежно від відповідей, даних їхніми батьками).

Брати Флойд і Гордон Олпорт запропонували проводити рейтинг рис особистості і представляти отримані результати у вигляді профілю (1921–1922). Вони знали про те, що Торндайк встановив (1920) існування halo effect («ефект німба»), притаманного рейтинговим оцінкам (тенденція до виставлення тільки високих або низьких балів за всіма шкалами). Проте Гордон Олпорт вважав (1921), що варто використовувати рейтингові шкали через відсутність інших об’єктивних методів оцінювання особистості.

Гордон Віллард Олпорт

Народився в сім’ї сільського лікаря 1897 р. у Монтесумі (Індіана, США). Початкову освіту завершив у Клівленді. Ступінь бакалавра здобув у Гарвардському університеті (1919). Після закінчення навчання, під час якого він приділяв основну увагу філософії та економіці, присвятив себе вивченню англійської мови та соціології в Роберт-коледжі в Константинополі (Туреччина). У 1920 р. йому надали стипендію для навчання психології в Гарварді. Доктор філософії з 1922 р. Дисертація була присвячена вивченню рис особистості і стала першим у США дослідженням на цю тему. Працював асистентом у Дартмутському коледжі (1926–1930). З 1930 р. доцент, з 1942 р. і до кінця життя — професор психології Гарвардського університету. Був президентом Американської психологічної асоціації (1939). Олпорт — видатний психолог у галузі дослідження особистості, його роботи набули статусу класичних ще за життя автора. Помер 1967 р.

С. Прессі²⁴ пропонує для оцінки особистості тест (1921), що складається зі списку слів (X-O-тест). Обстежуваний мав викреслити слова відповідно до таких інструкцій: слова, які мають неприємне значення; найбільш явно асоціюються із запропонованим ключовим словом; належать до предметів занепокоєння обстежуваного; позначають негативні моральні якості. Однак виявилося, що цей тест має низькі надійність і достовірність. Ба більше, ніхто не знав, як тлумачити отримані результати.

Тести Дауні для діагностики «волі-темпераменту» з’явилися в 1919 р. і послужили стимулом для численних досліджень. Джун Дауні (1875–1932) намагалася виміряти імпульсивність, волевиявлення, рішучість, наполегливість, уважність до деталей і відповідно антиподи цих якостей. Вона намагалася виконати все це, визначаючи час, який витрачає дитина на написання фрази «Сполучені Штати Америки» з нормальною швидкістю, потім — якнайшвидше, потім — почерком, який якнайбільше відрізняється від звичайного почерку, і, нарешті, якнайповільніше, але не перестаючи рухати олівець. Було ще вісім інших завдань, переважна більшість із яких були побудовані на виконанні письмових завдань. Виявилося, що тести «волі-темпераменту» Дауні диференціювали групи правопорушників і законослухняних, а також індіанців і білих, але мали вельми суперечливу цінність для розуміння особистості.

У 1929 р. виходить друком відома монографія Л. Терстоуна й Е. Чейва «Вимірювання атитюдів». Вона знаменує появу нового типу опитувальників — опитувальників атитюдів (установок). Досить швидко опитувальники установок стають популярними для вимірювання широкого кола атитюдів.

Гартшорн і Мей у 1920-ті рр. намагалися використовувати ситуації реального життя для вивчення обману, сугестивності та наполегливості в дітей шкільного віку (створювали ситуації, у яких діти могли бути нечесними). Певна робота велася в галузі графології. Однак психологи, особливо в Сполучених Штатах, не сприймали всерйоз аналіз почерку як засіб оцінювання особистості.

У період із першої половини й до кінця 1920-х рр. помітно зростає увага дослідників до вимірювання різного роду здібностей та інтересів. У 1921 р. Стенквіст видав свій «тест здатності учнів до навчання механіки»; в 1922 р. Фрайд представив Бланк інтересу до навчання. У 1927 р. Едвард Келлог Стронг-молодший розробив бланк професійних інтересів (Strong Vocational Interest Blank). Ця новаторська методика швидко набуває популярності, її використовують у багатьох галузях психології. Опитувальник складався із 420 завдань, шкали були спрямовані на виявлення інтересу до 34 професій.

Едвард Келлог Стронг-молодший

Народився 1884 року в Сіракузах (штат Нью-Йорк). Ступінь бакалавра з біології здобув у Каліфорнійському університеті (1906 р.). Там же через три роки захищає магістерську дисертацію. Доктор психології (Колумбійський університет, 1911). Пізніше працює професором психології та освіти в Педагогічному коледжі Джорджа Пібоді в Нашвіллі. В армії з 1917 р. Займається питаннями добору й навчання військового персоналу. Після закінчення війни працює професором в Інституті Карнегі, очолює департамент професійного навчання (1919). Керівник Бюро з освітніх досліджень (1921). Його дослідженнями цього періоду закладається фундамент американської прикладної психології. Пізніше Стронг посідає місце професора психології школи бізнесу при Стенфордському університеті (1927). Його ім’я стало синонімом розробленого ним бланка професійних інтересів (1927). Йде у відставку в 1943 р., але не припиняє роботи, удосконалюючи свою методику вимірювання професійних інтересів. Свідченням тому є книжка, що вийшла друком у 1955 р., присвячена професійним інтересам молоді. Помер 1963 р.

Широкої популярності набули тести Сішора на здатність до навчання музики. Результати тестування здібностей до навчання були узагальнені у відомій праці Кларка Галла Aptitude Testing (1928)²⁵.

Окремої згадки заслуговує книжка швейцарського психіатра і психолога Германа Роршаха «Психодіагностика», що вийшла друком 1921 року. У цій книзі автор пропонував новий тест, заснований, як він писав, на перцепції. Тест містив 10 таблиць із симетричними чорно-білими й кольоровими чорнильними плямами, дивлячись на які, потрібно було сказати про те, що це може бути, на що це схоже. Пройде порівняно небагато часу — і термін «психодіагностика» стане на якийсь час синонімом клінічної психології, а сам тест — однією з найпопулярніших методик дослідження особистості.

Герман Роршах

Народився 1884 року в Цюриху. Обравши своєю спеціальністю медицину, він навчається в університетах Невшателя, Цюриха, Берліна та Берна. З перших років навчання його увагу привертає психіатрія, яку він вивчає під керівництвом знаменитого Блейлера, в 1912 р. отримує вчений ступінь за дослідження, присвячене галюцинаціям. Роршах працював у низці психіатричних клінік Швейцарії, в 1913 р. доля приводить його до Росії, де він працює психотерапевтом в одній із приватних підмосковних клінік. Багато що в короткому житті Роршаха пов’язано з Росією, і це не випадково, оскільки його супутницею життя ще в 1910 р. стає росіянка Ольга. На формування наукових поглядів Роршаха великий вплив мали ідеї Фрейда і Юнга. Крім захоплення психоаналізом Роршах проводив неврологічні дослідження. Впродовж усього свого наукового життя він виявляв неабиякий інтерес до проблем релігії, публікуючи дослідження щодо швейцарських релігійних сект. Перші досліди з вивчення особливостей сприйняття, у яких він використовує аморфні зображення, плями, належать до 1911 р., проте вони незабаром перериваються аж до 1917 року. Повернувшись до дослідження сприйняття випадкових форм, Роршах менш ніж за два роки завершує підготовку книжки, що принесла йому світову популярність — «Психодіагностика», яку з великими труднощами вдається видати тільки в 1921 р. Як це часто буває, розуміння і визнання прийшли до Роршаха вже після смерті. Помер він у 1922 р. від перитоніту. З передчасною кончиною Германа Роршаха, за словами Блейлера, «померла надія цілого покоління швейцарських психіатрів».

Триває розпочатий у дослідженнях Ч. Спірмена (див. вище) розвиток факторного аналізу (як відомо, сам Спірмен допускав існування між фактором генеральним і факторами специфічними ніби проміжні фактори, властивих схожим видам діяльності; ці фактори дістали назву групових). Одночасно закладаються основи мультифакторної теорії інтелекту, чому значною мірою сприяли дослідження Трумена Келлі, узагальнені в його роботі «Перехрестя людського розуму» (1928). Цей напрям досліджень пізніше буде продовжено Л. Терстоуном (див. про нього нижче).

Трумен Лі Келлі

Народився 1884 р. Ступінь бакалавра з математики (1909) і магістра психології (1911) здобув в Іллінойському університеті. Вивчав психологію в Колумбійському університеті під керівництвом Торндайка і Вудвортса, захистив докторську дисертацію з вимірювань в освіті в 1914 р. Асистент-професор, професор освіти і психології Стенфордського університету (1920–1931). Спільно з Терменом бере участь у розробленні освітніх тестів. У 1924 р. видає книжку «Статистичні методи», пізніше виходить друком монографія «Інтерпретація вимірювань в освіті» (1927), у якій одним із перших розробляє математичні методи для визначення валідності та надійності психологічних тестів. У відомій книзі «Перехрестя людського розуму» (1928) показує, як може бути розвинене вчення Спірмена про генеральний фактор, і вказує на існування інших факторів інтелекту. З 1931 р. працює в Гарвардському університеті професором освіти і йде у відставку в 1950 р. Помер у 1961 р.

У другому десятилітті XX ст. під впливом Гуго Мюнстерберга, який і сам розробляв тести для оцінювання різних психічних функцій, виникли численні центри тестування. Згадаємо найвідоміших дослідників, які займалися цим. У Німеччині — Трамм (K. A. Tramm), Меде (W. Moede) і Пьорковський (C. Piorkowski), в Італії — Джемеллі (A. Gemelli), в Іспанії — Міра-і-Лопес (E. Mira y López), у Франції — Лаї і П’єрон (J.-M. Lahy, H. Piéron), у Швейцарії — Клапаред, в Англії — Майєрс (C. S. Myers), у Бельгії — Хрістіанс (A. Christiaens).

У 1920 р. відбулася подія, що мала велике значення для організації та координації зусиль тестологів різних країн, — було створено Міжнародне товариство психотехніки (Association Internationale de Psychotechnique), пізніше перейменоване в Міжнародну асоціацію прикладної психології (International Association of Applied Psychology). Перший президент цього товариства Едуар Клапаред ініціював разом з іншими дослідженнями роботи зі створення загальних стандартів для психологічних тестів.

Едуар Клапаред

Народився 1873 р. у Женеві (Швейцарія) в аристократичній франкомовній родині. Закінчив Женевський університет за фахом медицина в 1897 р. Засновник і редактор журналу «Психологічні архіви» (1901–1940). Засновник Інституту ім. Ж. Ж. Руссо (1912). Професор психології Женевського університету (1915–1940). Як президент створеного ним Міжнародного товариства психотехніки (1920) і голова психологічних конгресів значну увагу приділяв згуртуванню сил психологів різних країн. Клапаред був піонером використання засобів кінематографа в психології, а також багато зробив для ознайомлення франкомовного світу з ідеями психоаналізу. Довгі роки консультував уряд Швейцарії в галузі освіти. Основні його дослідження — у сфері освіти, експериментальної та прикладної психології. Його «Експериментальна педагогіка і психологія дитини» (1905) була перекладена 12 європейськими мовами. Помер у 1940 р. у Женеві.

1.3.2 Криза

У перші два десятиліття XX ст. тести, завоювавши загальне визнання в розв’язанні практичних завдань, водночас існували ніби осторонь від офіційної психологічної науки. Для традиційної психології тих років тести були чужорідним явищем, можливості вимірювання в психології піддавалися сумніву. Психологічне тестування залишалося прерогативою прикладних напрямів досліджень. У психології цей напрям відомий як психотехніка, у педагогіці — педологія. Психотехніка прагнула задовольнити ті потреби у вимірюванні індивідуальних відмінностей, які відчували промисловість, армія, а педологія намагалася зробити це в освіті (сказане, звісно, не означає, що психотехніка й педологія були націлені виключно на вимірювання індивідуальних відмінностей).

До кінця 1920-х рр. існувало близько 1300 тестів, за допомогою яких упродовж року отримували приблизно 30 мільйонів показників (Г. Галліксен, 1949). Здавалося, склалася вельми сприятлива ситуація, що сприяє подальшій переможній ході психологічного тестування, його проникненню буквально в усі сфери людської життєдіяльності. Однак у психологічній науці тих років виникає криза, причина якої, на думку Л. С. Виготського (1982, т. 1), полягає в розвитку прикладної психології, що призвів до перебудови всієї методології науки на основі принципу практики, що неминуче вело до «розриву» психології на дві науки.

Ця криза не могла не торкнутися і психологічного тестування, що пройшло через «великий, але передчасний підйом»²⁶.

Тестологія, натхненна перемогами в галузі вимірювання людської поведінки і прагнучи кількісно визначити все і вся в психології, відірвавшись від академічної науки, що не задовольняла її, не змогла створити власної теорії. Своєрідність кризи в тестуванні пов’язана як із закономірно поглибленою спеціалізацією тестів, так і з тим, що тести пропонували обмежене, фрагментарне знання про особистість. Початкове припущення про те, що використання кількох тестів врятує становище й дасть змогу досить повно, цілісно охарактеризувати особистість, не справдилося, втім, як і очікування появи якогось універсального тесту. Дедалі зростаючі запити практики виявилися незадоволеними. А. Анастазі так характеризує ситуацію, що склалася в результаті найширшого поширення тестів в освіті, армії, промисловості: «Застосування групових тестів інтелекту значно випередило їхні методичні можливості. У гонитві за показниками і практичними результатами частенько забувалося, що тести залишалися досить грубим інструментом. Коли ж тести не виправдовували необґрунтованих очікувань, то часто це призводило до скептицизму і ворожого ставлення до будь-якого тестування. Отже, тестовий бум 1920-х років, що призвів до нерозбірливого застосування тестів, не тільки затримав, а й сприяв прогресу психологічного тестування» (Анастазі, 1982, с. 25)²⁷.

Хоча в А. Анастазі йдеться про групове тестування інтелекту, тестовий бум, зрозуміло, не був пов’язаний виключно з вимірюванням здібностей. З нашого огляду досліджень 1920-х років добре видно, що за допомогою тестів намагалися вимірювати чи не всі відомі прояви індивідуальності.

Р. Хейс наводить переконливі приклади безпорадності спеціалізованих тестів у розв’язанні практичних завдань того часу. Так, в армійській психології після триденного обстеження придатності досліджуваного до виконання обов’язків офіцера, дослідник-психолог опинявся абсолютно беззбройним перед безліччю часткових (одиничних) результатів. Водночас він, природно, не мав у своєму розпорядженні жодних методичних вказівок щодо узагальнення отриманих часткових даних (для цього знадобилася б теорія!). Критичного характеру набувала ситуація, коли отримували суперечливі результати: «…дослідження ставало неконтрольованим, методично необґрунтованим»²⁸. Р. Хейс пише про можливість виникнення подібних ситуацій і сьогодні. До сказаного можна лише додати, що ця можливість нерідко стає реальністю.

Подолання тестологічної кризи пов’язане, по-перше, з розробленням теоретичних проблем індивідуальних відмінностей (формування або поглиблення уявлень про психологічну природу досліджуваних явищ, їхні механізми, причини диференціації), по-друге, з визначенням місця і значення вимірювання поза фізичною сферою людської поведінки.

1.3.3 Розвиток психодіагностики з 1930 до 1939 р.

У 1930-ті рр. з’явилося багато нових тестів. Переважну більшість із них було розроблено в Сполучених Штатах. Так, в 1936 р. за кількістю присвячених їм публікацій лідирували такі п’ять тестів: Стенфорд — Біне — 141, тест Роршаха — 68 публікацій. Наступні місця посіли Особистісний опитувальник Бернрейтера (Bernreuter Personality Inventory), Вимірювачі музичного таланту Сішора (Seashore Measures of Musical Talent) і Бланк професійних інтересів Стронга (Strong Vocational Interest Blank).

Дві добре розроблені невербальні шкали з’явилися на початку десятиліття. У 1930 р. Грейс Артур опублікувала шкалу, призначену для обстеження дітей віком від 6 до 16 років і складену з уже відомих тестів, як-от лабіринти Портеуса (Arthur Point Scale of Performance Tests) і кубики Коса. Цю шкалу спочатку планували як таку, що значуще корелює зі шкалою Стенфорд — Біне, проте бажана кореляція виявлялася тільки під час обстеження 12-річних. Етель Корнелл і В. Кокс (Cornell–Coxe Performance Ability Scale) запропонували іншу невербальну шкалу, сконструйовану в такий спосіб, щоб мати незначну кореляцію зі шкалою Стенфорд — Біне. Ці дві шкали були спроєктовані для різних цілей: перша — як невербальна версія Біне, друга — як доповнення до неї.

Найпопулярніша шкала Стенфорд — Біне вийшла в новій редакції в 1937 р. Було передбачено тести для вікових рівнів від 2 років до старшого дорослого віку, включно із завданнями для тих вікових категорій, що були відсутні в редакції 1916 р.: 11 і 13 років. Тоді ж було створено дві еквівалентні форми шкали, L і М (від перших літер імен авторів: Льюїс Термен і Мод Меррілл). Ця версія шкали стандартизувалася приблизно на 3000 народжених в Америці дітей білої раси віком від півтора до 18 років, водночас автори намагалися контролювати такі фактори, як географія проживання та соціально-економічний статус обстежених.

Критика версії шкали 1937 р. була аналогічною критиці шкали, опублікованої 1916 р.: багато вербальних завдань; сумнівна цінність для оцінки дорослих, не завжди коректний підбір завдань тощо. Проте всі були згодні з тим, що ця версія була набагато досконалішою за свою попередницю. Шкала була прийнята переважною більшістю психологів.

Крім М. Меррілл, у роботі над версією шкали Стенфорд — Біне 1937 р. брав участь і відомий американський психолог Квінн Мак-Немар, який пізніше опублікував разом із Терменом нову шкалу — Тест розумових здібностей Термена — Мак-Немара.

У 1938 р. у Великій Британії з’являється тест, який, з відомими змінами, і донині вельми широко використовується психологами всього світу. Цей тест — Прогресивні матриці Равена — був розроблений Л. Пенроузом і Дж. Равеном для вимірювання загального інтелекту і, як передбачалося, зводив до мінімуму вплив культури й навчання на одержані результати. Будучи тестом невербальним, він складався з однорідних завдань-композицій, для розв’язання яких від обстежуваного вимагалося вибрати пропущений сегмент, що завершує послідовність запропонованої композиції (у кожному завданні існує деякий логічний принцип прогресії, який необхідно встановити для успішного розв’язання, але від завдання до завдання це зробити дедалі складніше). Тест ґрунтувався на теорії генерального фактора Ч. Спірмена. Однак прогресивні матриці Равена не стали високоефективними для передбачення успішності навчання.

Квінн Мак-Немар

Народився 1900 р. Здобув освіту в коледжі Джуніата (Juniata College) у Пенсільванії²⁹, закінчивши його в 1925 р. Після двох років викладання математики в Чарльстауні (Західна Вірджинія) навчається психології в Стенфордському університеті. Його увагу привертають статистичні методи, які використовують психологи. Після завершення навчання в 1930 р. починає викладацьку діяльність. Докторський ступінь отримує в 1932 р. Під час Другої світової війни займається статистичними та психологічними дослідженнями в армії. Перше видання його «Психологічної статистики», за якою навчатимуться кілька поколінь американських студентів, вийшло 1949 р. Тривалі роки був професором психології, статистики та освіти Стенфордського університету, а також професором психології та освіти Університету Техасу. У 1963–1964 рр. — президент Американської психологічної асоціації. Крім статистики, де він зробив великий внесок у розвиток факторного аналізу, займався проблемами психології інтелекту, вважаючи його спадково детермінованим. У віці 65 років йде у відставку. Помер у 1986 р.

Джон Карлайл Равен

Народився 1902 р. Під час навчання в школі мав багато проблем, оскільки страждав на дислексію. Знайомство з психологією розпочав у Лондонському Королівському коледжі в 1928 р. Відвідував лекції Спірмена. За його рекомендацією працював асистентом Л. Пенроуза, який на той час вивчав співвідношення між генетичними та середовищними детермінантами в розумовому дефекті (1934). Залучений до цих досліджень, Равен тестував дітей і дорослих за місцем їхнього проживання, у школах і на робочому місці. Спочатку для цього використовували шкалу розумового розвитку Стенфорд — Біне, але Равен вважав, що застосування цього тесту дуже складне, так само як і інтерпретація отриманих результатів. Необхідно було розробити новий тест, простіший і зручніший у застосуванні. Експериментальна версія Прогресивних матриць з’явилася в 1936 р., а видана в 1938 р. (спільно з Л. Пенроузом). Прогресивні матриці були першим стандартним психологічним випробуванням, через яке проходили всі новобранці британської армії. Пізніше цей тест був використаний у доборі офіцерів. Равен також створює вербальний тест, що доповнює прогресивні матриці (Mill Hill Vocabulary Test). Після зустрічі з відомим психіатром В. Маєр-Гроссом, який очолював клінічні дослідження в Крайтонській (Crichton) Королівській психіатричній лікарні в Дамфрісі (Dumfries), Равен у 1944 р. починає роботу з формування там відділу психологічних досліджень. У своїй діяльності Равен керувався переконанням, що роль психолога в клініці зводиться радше до розуміння поведінки хворого, ніж до її зміни. Равен був блискучим викладачем, його ідеї справили істотний вплив на формування наукового світогляду багатьох студентів. Помер у 1970 р.

На початку 1930-х рр. увагу психологів привертає тест Бебкока для діагностики зниження інтелекту (Babcock’s Deterioration Test)³⁰. Тест включав вербальні завдання зі шкали Стенфорд — Біне для оцінювання преморбідного рівня інтелекту хворого, а потім пропонувалися 24 проби для визначення швидкості реагування та здатності до навчання. Ці показники розглядали як такі, що відображають рівень наявного інтелектуального функціонування. Передбачалося, що різниця між цими двома оцінками відображатиме рівень зниження інтелекту.

Девід Векслер

Народився в Румунії 1896 р. У 6 років разом із батьками та шістьма старшими братами переїхав до Нью-Йорка. Ступінь бакалавра здобув у міському коледжі 1916 р., 1917-го — магістерський ступінь у Колумбійському університеті. Доля зводить його з відомим американським психологом Борінгом, якому він допомагає в роботі, пов’язаній із проведенням і обрахунком результатів, отриманих за допомогою армійського тесту «Альфа». У роки Першої світової війни Векслер в армії займається обстеженням рівня інтелектуального розвитку військовослужбовців, використовуючи різні тести, зокрема і стенфордську редакцію шкали інтелекту Біне, що з’явилася в той час. У 1919 р., демобілізувавшись з армії, Векслер вирушає на два роки до Європи, де дістає можливість навчатися статистики в Чарльза Спірмена й Карла Пірсона — блискучих дослідників інтелекту, творців кореляційного та факторного аналізу. Після повернення до Нью-Йорка працює психологом у консультації для дітей (Бюро дитячого виховання). У період з 1927-го до 1932 р. займається приватною практикою, з 1932 р. він — головний психолог психіатричної клініки Беллв’ю. У 1925 р. під керівництвом ще одного видатного американського психолога Р. Вудвортса захищає дисертацію, присвячену вимірюванню емоційних реакцій³¹. У 1939 р. Векслер створює свій всесвітньо відомий тест для вимірювання інтелекту дорослих — шкалу інтелекту Векслера — Беллв’ю. Незадовго до своєї смерті, що настала в травні 1981 р., Девід Векслер видає перероблений ним варіант тесту для вимірювання інтелекту дорослих.

Водночас лунали застереження щодо використання таких тестів в умовах клініки психічних захворювань. Дж. Гант (1936) вказував на те, що, по-перше, серед психологів існує тривожна тенденція наївно приймати психіатричні діагнози як фактичні. Тоді як насправді і класифікаційні схеми, і діагнози мають тлумачитися як імовірнісні, особливо з огляду на пристрасті, приналежність до певної наукової школи, зрештою, упередження психіатрів. По-друге, багато психологів ігнорували мотиваційну сферу пацієнта. Тому в багатьох дослідженнях було фактично неможливо визначити, чому пацієнт не розв’язав запропоноване тестове завдання: не міг розв’язати чи не був зацікавлений у розв’язанні?

Зниження інтелекту розглядалося і Девідом Векслером у створеній ним шкалі інтелекту Векслера — Беллв’ю (Wechsler-Bellevue, 1939). Ця шкала складалася з 11 субтестів, призначених для оцінювання різних сторін інтелекту. За допомогою першої групи субтестів, так званих вербальних, діагност отримував уявлення про загальну обізнаність обстежуваного, його кмітливість, уміння розв’язувати прості арифметичні задачі та встановлювати схожість між предметами і явищами. Також потрібно було повторювати слідом за експериментатором дедалі більші ряди цифр, розташованих у випадковому порядку, і дати максимально наближене до словникового тлумачення низки слів, від простих до складних понять. У невербальних субтестах від досліджуваного вимагали зашифрувати (за допомогою запропонованих знаків) цифри, знайти відсутні деталі зображень, скласти з кубиків різноманітні фігури, встановити логічну послідовність подій, нарешті, скласти із частин певні фігури. На основі успішності виконання цих субтестів визначалися три показники за цим тестом: інтелект вербальний, інтелект невербальний (практичний) і загальний показник інтелекту.

Едвард Лі Торндайк

Народився 1874 р. у Вільямсбурзі штату Массачусетс. Він був другим сином в аскетичній родині методистського священика. Перший ступінь бакалавра здобув у Весліанському університеті (1895), другий — у Гарварді (1896); ступені магістра (1897) і доктора (1898) — у Колумбійському університеті. Викладав педагогіку й генетичну психологію. Почесний доктор низки університетів у США та за кордоном. Найбільшу популярність йому принесли дослідження в галузі навчання тварин, яке відбувається, на його думку, через встановлення зв’язку між стимулом і реакцією. Впродовж багатьох років був чи не найвідомішим психологом у світі. Навколо його ідей і робіт постійно точилися дискусії, у яких він сам майже не брав участі. Зробив суттєвий внесок у теорію та практику вимірювання інтелекту. Порівняно рано пішов у відставку, помер у 1949 р.

Найважливішим (і етапним для психодіагностики!) у конструюванні тесту Векслера було те, що він відкидав концепцію розумового віку як непродуктивну. Значення IQ у 100 одиниць використовувалося ним для позначення середнього результату вікової групи; отже, стало можливим розраховувати таблиці для перетворення отриманих балів (так званих «сирих») в IQ — показник з урахуванням вікової групи досліджуваного. У цьому разі бали, набрані конкретною особою, порівнюються з балами інших осіб приблизно того ж віку. Знаменита штернівська формула IQ перетворюється і набуває такого вигляду:

IQ = досягнутий (реальний) показник / очікуваний середній показник для вікової групи

Нагадаємо, що у шкалі Стенфорд — Біне бали, набрані дорослими, оцінюються тільки щодо результатів, отриманих дітьми та підлітками.

У процесі розроблення своєї шкали Векслер виявив, що результати за деякими із субтестів починають поступово знижуватися у віці між 15 і 22 роками, а після 35 років цей процес найбільш виражений. Деякі психологи це сприйняли як вказівку на те, що інтелект досягає максимального рівня розвитку до раннього дорослого віку, а потім починає знижуватися. Для інших психологів ці дані слугували всього лише черговою ілюстрацією того, що інтелектуальний розвиток варіюється залежно від окремої здатності і способів, за допомогою яких вона оцінюється. Проте виявлена Векслером залежність від віку успішності виконання одних субтестів і незалежність — інших стає основою для оцінки вікового зниження інтелекту (оцінка зниження базувалася на порівнянні балів за субтестами, результати виконання яких, імовірно, не змінювалися з плином часу, з тими, результати за якими погіршувалися з віком). Кульман у 1939 р. пропонує ще одну редакцію шкали Біне, але вона залишається практично непоміченою на тлі популярності Стенфордської версії шкали та тесту Векслера.

Луїс Леон Терстоун

Народився 1887 р. у Чикаго. Виходець із сім’ї шведів і початкову освіту здобував як у Швеції, так і в США. Ранні інтереси Терстоуна були пов’язані з фізикою, математикою та інженерною справою. Бакалавр з 1912 р., ступінь доктора здобув у Чиказькому університеті (1917). У 1917–1924 рр. працює в Піттсбурзькому технологічному інституті. У 1924–1952 — професор психології Чиказького університету. Президент Американської психологічної асоціації (1932). Терстоун розробляв теорію і методи шкалювання психологічних даних (так звані шкали Терстоуна). Найважливішим його відкриттям був метод багатофакторного аналізу, що став основою багатьох психодіагностичних досліджень. Розроблення цього методу приводить Терстоуна до формулювання мультифакторної концепції структури інтелекту. З 1952 р. до кінця життя (1955) — директор психометричної лабораторії Північно-Каролінського університету, пізніше названої його ім’ям.

У 1937 р. було опубліковано Каліфорнійські тести на розумову зрілість (The California Test of Mental Maturity). Вони відображали погляди Едварда Лі Торндайка й Луїса Леона Терстоуна на розуміння інтелекту. Ці дослідники вважали, що інтелект складається з незалежних здібностей або факторів. Призначені спочатку для дітей шкільного віку, Каліфорнійські тести на перевірку розумової зрілості містили завдання на гостроту зору і слуху, моторну координацію, пам’ять, просторові відносини, міркування і словниковий запас.

У 1938 р. Терстоун публікує свій Тест первинних розумових здібностей (Primary Mental Abilities Test). Ґрунтуючись на результатах факторно-аналітичного дослідження, він вважав, що шкала вимірює сім незалежних факторів, що характеризують інтелект. Тут варто зауважити, що Терстоун є не тільки автором тестів, а й родоначальником мультифакторної теорії інтелекту, що цілком оформилася до 1931 р., — теорії, що заперечує загальну основу здібностей. Ця теорія протистоїть концепції генерального фактора, висунутої Ч. Спірменом (див. вище).

Цього ж року Гезелл і Гелен Томпсон представили критерії для оцінювання інтелектуального розвитку немовлят віком від 4 до 56 тижнів.

Едгар Долл створює в 1935 р. Шкалу соціальної зрілості Вайнленда (The Vineland Social Maturity Scale), призначену для вимірювання соціального розвитку³². Шкала призначалася для використання в роботі з особами від дитячого до 30-річного віку й була унікальною в тому, що її результати ґрунтувалися на бесіді з тим, хто добре знає об’єкт дослідження. Було використано 117 завдань-запитань, згрупованих за віковими рівнями. Результати за шкалою давали змогу визначити «соціальний вік», який під час ділення на хронологічний давав досліднику «коефіцієнт соціального розвитку» (Social Quotient — SQ). Під час конструювання своєї шкали Долл виходив із того, що деякі індивідууми, наприклад правопорушники, можуть мати високий інтелектуальний рівень, але низький рівень соціальної зрілості. Отже, Долл став одним із перших психологів, які звернулися до вивчення особистісних факторів, пов’язаних з інтелектом. Утім, для дітей дошкільного віку завдання тесту були вельми близькі до критеріїв розвитку за Гезеллом. Тим самим Шкала Вайнленда давала можливість оцінювання рівня розвитку дітей у тому випадку, коли не було можливості їх протестувати.

Філіп Еварт Вернон

Народився 1905 р. в Оксфорді (Англія). Ступені бакалавра (1927), магістра (1930) і доктора філософії (1931) здобув у Кембриджському університеті. Перші наукові роботи були присвячені оцінці музики. Зацікавився дослідженнями особистості та працював у США (1930–1931) з Гордоном Олпортом і Марком Меєм із вивчення цінностей. Повертається до Лондона в 1933 р. і працює психологом у Модслейській лікарні. Керівник факультету психології Університету Глазго (1938–1947). Під час Другої світової війни займається тестовою селекцією та підготовкою військового персоналу. У цей період формуються його уявлення про структуру інтелекту, названу ієрархічною. У Лондонському університеті керує дослідженнями в галузі освітньої психології (1949–1967). У 1960-ті рр. проводить унікальне дослідження, у якому вивчає вплив факторів довкілля і культури на інтелект у різних етнічних і культурних групах. Польові дослідження проходили у Вест-Індії, Танзанії, Уганді, Канаді та інших країнах. У віці 63 років Вернон емігрує до Канади, де обіймає посаду професора освітньої психології в Університеті Калгарі. Йде у відставку в 1978 р., але продовжує дослідження. Його головна робота — «Інтелект: спадковість і середовище» (1979). У полеміці між прихильниками генетичної детермінації інтелекту й тими, хто визнає вирішальний вплив середовища на його розвиток, дотримувався середини, визнаючи важливість і тих, й інших досліджень. Помер 1987 р. у Калгарі (Альберта, Канада).

У 1931 р. було опубліковано тест Олпорта — Вернона для вивчення системи особистісних цінностей (Allport–Vernon–Lindzey Study of Values). Тест ґрунтувався на теорії особистості Едуарда Шпрангера й давав змогу виокремити пріоритетні для індивіда групи цінностей: естетичні, теоретичні, економічні, соціальні, політичні та релігійні. Цей тест цікавий не тільки тим, що був одним із перших, призначених для вимірювання цінностей, — це плід співпраці американських та англійських психологів, один із яких, Філіп Еварт Вернон, продовжуючи дослідження Гальтона — Спірмена, увійшов в історію психодіагностики як творець ієрархічної моделі інтелекту.

Серед багатьох особистісних опитувальників, представлених у цей період, найбільш відомі такі: Опис особистості Терстоуна (Thurstone Personality Schedule); Особистісний опитувальник Бернрейтера (Bernreuter Personality Inventory); Опитувальник пристосованості Белла (Bell Adjustment Inventory); Опитувальник пристосованості Роджерса (Rogers Adjustment Inventory); Шкала темпераменту Гумма — Водсворта (Humm–Wadsworth Temperament Scale); Каліфорнійський особистісний тест (California Test of Personality); Ескізи особистості Малера (Maller Personality Sketches); Опитувальник Гілфорда для виявлення п’яти факторів особистості (Guilford Inventory of Factors STDCR). У переважній більшості з опитувальників обстежуваному ставили прямі запитання, наприклад: «Чи стурбовані ви своєю сором’язливістю?». Завдання полягало в тому, щоб відповісти на кожне запитання якомога правдивіше, використовуючи відповіді «так», «ні» або «не знаю».

Джой Пол Гілфорд

Народився 1897 р. у Маркетті (США). Бакалавр Небраського університету (1922), доктор філософії (Корнельський університет, 1926), доктор права (Небраський університет, 1952). Викладав психологію, навчав індивідуального тестування інтелекту дітей. У роки Другої світової війни — директор авіаційної психологічної служби, брав участь у розробці тестів для добору курсантів. У повоєнний період був ініціатором проєкту з дослідження здібностей (Південно-Каліфорнійський університет). Президент Американської психологічної асоціації (1950). Основні дослідження присвячені розробці так званої кубічної моделі інтелекту. Значну увагу приділяв конструюванню особистісних опитувальників за допомогою факторного аналізу, а також створенню тестів, спрямованих на діагностику креативності. Помер у Лос-Анджелесі в 1987 р.

Дослідники, які створювали особистісні опитувальники і працювали з ними, стикалися зі значними труднощами. Не завжди було зрозуміло, що ж вимірюється за допомогою того чи іншого опитувальника, не виявлялося кореляцій між результатами опитувальників, спрямованих на вимірювання однієї й тієї самої властивості особистості, нарешті, бентежило й те, що досліджувані можуть легко фальсифікувати інформацію, яку повідомляють про себе. Клінічних психологів під час використання цих інструментів оцінки особистості хвилювало те, що окремі запитання можуть спричиняти тривогу в осіб, найчутливіших до аспектів життєдіяльності, що зачіпаються. Проте деякі особистісні опитувальники набувають великої популярності і посідають перші місця в рейтингах особистісних методик. У зв’язку із цим неможливо не згадати опитувальник, розроблений Р. Бернрейтером (1933)³³. Цей опитувальник складався із чотирьох шкал: нейротизму (B1N), самодостатності (B2S), інтроверсії (B3I) і домінантності (B4D). Зазвичай цей опитувальник, який активно застосовували аж до 1960-х рр., вважають першим інструментом діагностики особистості такого типу, призначеним для вимірювання більш ніж однієї властивості.

У 1930-ті рр. психологи, створюючи особистісні опитувальники, звертаються до факторного аналізу. Прикладом таких досліджень є роботи Л. Терстоуна і Джоя Пола Гілфорда.

Саул Розенцвейг у своїх роботах цього періоду (1938) припускав, що експериментальний, а не статистичний підхід до побудови тестів особистості може значно поліпшити стан справ. Замість того щоб ставити запитання, що вимагають відповідей «так — ні», він пропонував розробку методик, що дають обстежуваному можливість дії, поведінки, яка може бути відповідним чином оцінена. Він підкреслював, що результати опитувальників варто розглядати як «сирі» дані, що потребують тлумачення, а не достовірні відповіді.

Незважаючи на певні успіхи в тестуванні, деякі психологи все ще розглядали психометричний підхід до особистості як неспроможний. Основним докором була роздробленість одержуваних даних. Швидко зростала потреба в глобальних, надійних процедурах тестування. Як така глобальна процедура спробувала заявити про себе графологія, однак, незважаючи на певний інтерес із боку психологів, цей напрям досліджень не набув популярності.

Генрі Александер Мюррей

Народився 1893 року в Нью-Йорку. Здобув медичну освіту в Колумбійському університеті, проводив біофізіологічні дослідження в Інституті Рокфеллера, завершивши їх у Кембриджському університеті здобуттям докторського ступеня з біохімії (1927). Попри дещо дивну для одного з основоположників психології особистості освіту, Мюррей постійно виявляє неабияку зацікавленість психологічними дослідженнями, особливо його вабить внутрішній, неусвідомлюваний світ особистості. Значний вплив на нього чинить праця Юнга «Психологічні типи», з якою він знайомиться ще в 1923 р. (до того ж часу належить і його знайомство з Крістіаною Морган, переконаною послідовницею юнгіанських ідей). У 1925 р. Мюррей отримує можливість упродовж трьох тижнів працювати разом із Юнгом, і це «відкриває перед ним глибини психології». У 1927 р. Мюррей уже працює в Гарвардській психологічній клініці. За його безпосередньої участі було засновано Бостонське психоаналітичне товариство (1928). На самому початку 1930-х рр. майбутній творець ТАТ проходить дев’ятимісячний аналітичний тренінг під керівництвом Франца Александера. У Гарварді Мюррей об’єднує навколо себе тих учених, імена яких добре відомі у світовій психології. Поруч із ним працювали Саул Розенцвейг, Ерік Еріксон і Гарднер Ліндсей. Розпочата Мюрреєм у Гарварді дослідницька програма завершується в 1938 р. публікацією «Досліджень з особистості». Під час реалізації цієї програми за допомогою Крістіани Морган та інших колег з’являється тест тематичної апперцепції (1935). У роки Другої світової війни Мюррей організовує дослідження в Управлінні стратегічних служб США (УСС), займаючись добором майбутніх диверсантів і розвідників, а після війни повертається до Гарварду. Тривалий час дуже обмежене коло людей знало про те, що на замовлення УСС Мюррей підготував 250-сторінковий психологічний портрет Гітлера (1943), який став доступним для читача через багато років. У повоєнний період він створює відділ соціальних відносин, у роботі якого об’єднуються зусилля клінічних і соціальних психологів, соціологів та антропологів. За власним його визнанням, повоєнні роки були присвячені створенню персонологічної теоретичної системи, започаткованої ще в 1930-ті рр. Помер Генрі Мюррей на 95-му році життя, 23 червня 1988 р. В американській психології він був фігурою олімпійського масштабу, його часто порівнювали з Вільямом Джеймсом. У світовій психології ім’я Мюррея, незважаючи на його оригінальні дослідження в царині психології особистості, насамперед завжди пов’язуватиметься з тестом тематичної апперцепції.

Глобальні методики оцінки особистості пропонували не тільки психологи, а і психіатри. Так, Аппел (Appel, 1930) вважав, що дитячий малюнок — намалювати будинки й різних людей, включно із членами сім’ї, — і подальші коментарі дітей до цих малюнків слугують джерелом цілісної оцінки особистості. Ба більше, він виявив, що ця процедура допомагає йому зрозуміти підсвідомі проблеми дітей. Те ж саме мало місце, коли Аппел пропонував дітям зробити чорнильні плями й записував їхні коментарі до них. Шварц (Schwartz, 1932) повідомляв про використання картин із зображенням різних соціальних ситуацій. Він просив підлітків описати ці картини і відповісти на запитання щодо них. Аналогічним чином Девід Леві (David Levy, 1937) стверджував, що він вважає корисним давати дітям ляльки, які представляють членів сім’ї, а потім спостерігати, як вони граються з ними. Це був не тільки діагностичний тест, зазначалося, що в деяких із дітей спостерігається терапевтичний ефект від вираження в грі своїх почуттів.

У середині 1930-х рр. у Гарвардському університеті ведуть свої дослідження Крістіана Морган і Генрі Александер Мюррей (Christiana D. Morgan and Henry A. Murray, 1935). У цих дослідженнях було вперше заявлено про те, що принцип проєкції може використовуватися як основа для побудови діагностичної процедури. У публікаціях Морган і Мюррея середини 1930-х рр. (1935) обґрунтовується принцип психологічної проєкції³⁴, а трохи згодом з’являється і перший проєктивний тест — Тест тематичної апперцепції (ТАТ).

Отже, психологи отримали новий діагностичний інструмент, що відповідає потребам багатьох із них у цілісному вивченні особистості. Відтоді в усьому світі починає набирати силу проєктивний рух у психології, який досі сприяє отриманню нових даних про особистість і не меншою мірою — виникненню бурхливих дискусій.

Як уже згадувалося, в 1921 р. швейцарець Герман Роршах опублікував тест, що ґрунтується на перцепції. Настає час поглянути на роршахівський тест чорнильних плям із погляду цілісності, глобальності одержуваних за його допомогою відомостей про особистість. Спочатку в Радянському Союзі, а потім у США тест Роршаха дедалі активніше використовують для діагностики особистості в клініці. Семюел Бек (Samuel J. Beck, 1930) першим у Сполучених Штатах публікує результати, отримані за допомогою тесту Роршаха під час обстеження хворих із недоумством. Невдовзі з’явилися інші дослідження Бека, у яких було використано цей діагностичний інструмент (Beck, 1933–1937), а згодом — дослідження Маргеріт Герц (Marguerite Hertz) та Бруно Клопфера (Bruno Klopfer). У 1936 р. Клопфер заснував Інститут Роршаха й розпочав видання журналу Rorschach Research Exchange, який змінив свою назву 1949 р. на Journal of Projective Techniques.

Водночас тест Роршаха був підданий критиці з боку низки психологів. Критики наголошували на суб’єктивності у визначенні діагностичних показників та їхній інтерпретації, на відсутності достатніх відомостей про надійність і валідність. Незважаючи на жорсткість критики, популярність тесту зростала. Це пояснюється насамперед тим, що просто не було жодної іншої методики, яка давала б змогу клініцистам зробити висновки про цілісне функціонування особистості, а також надією на те, що критичні зауваження на адресу тесту, зрештою, виявляться безпідставними. Прихильники тесту знайшли підтримку в дослідженнях Герц і Рубінштейна (Hertz and Rubenstein, 1939), які показали, що інтерпретації результатів тесту «наосліп» (тобто не бачачи ні пацієнта, ні історії його хвороби) різними експертами (такими виступали Герц, Бек і Клопфер) виявляються багато в чому схожими й підтверджуються історією хвороби.

Реакція клініцистів на тест Роршаха була настільки захопленою, що один із його ранніх і найсуворіших критиків зробив спробу долучитися до прихильників проєктивного підходу: Вільям Штерн (William Stern, 1937) попросив свого колегу Карла Струве (Karl Struve) зробити три малюнки хмар. Ці малюнки не мали ні симетрії, ні обрисів, ні фону. Вони являли собою широку гладь із внутрішніми варіаціями відтінків. Ймовірно, Штерн мав намір пожартувати, створюючи цей тест. Якщо так, то він досяг успіху, оскільки мало хто з клініцистів сприйняв тест всерйоз.

Деякий інтерес викликали два тести, розроблені Маргарет Ловенфельд (Margaret Lowenfeld). Тест «Мозаїки» (1931) вимагав від тестованого зробити композицію з пластинок різної геометричної форми й кольору. Вона сподівалася, що виконані композиції дадуть інформацію про особистість і допоможуть у встановленні психіатричного діагнозу. У тесті «Світ» (1939) тестованого просили побудувати оточення, використовуючи мініатюрні копії-моделі людей, тварин, будинків та інших об’єктів. Після того, як сцена була створена, просили скласти розповідь. Подібно до тесту «Мозаїка», тест «Світ» потребував вивчення його валідності та надійності. Ще одним інструментом, який мав діагностичні можливості, зокрема як інструмент оцінювання сліпих, був таутофон, створений Шаковим і Розенцвейгом (Shakow, Rosenzweig, 1939). Таутофон був заснований на вербальному суматорі Скіннера, який використовували для вивчення так званого латентного мовлення. Людина слухала нерозбірливе мовлення і мала здогадатися, про що йшлося. Автори вважали, що в різного роду припущеннях про те, що ж говориться, відображатимуться особливості особистості обстежуваного.

Леопольд Сонді (Зонді)

Народився 11 березня 1893 р. в Нітрі (нині Словаччина), що входила тоді до Австро-Угорської імперії³⁵. Дитинство майбутнього відомого психіатра і психолога пройшло в дуже бідній і глибоко релігійній сім’ї, яка неухильно дотримувалася всіх релігійних приписів (після переїзду в Будапешт батько Сонді довгий час працював помічником рабина). Незважаючи на тяжке становище сім’ї, Сонді завдяки допомозі одного з братів знаходить можливість вивчати медицину, а потім працює в неврологічній і психіатричній службі поліклініки. Докторську дисертацію захищає в Будапешті 1919 року. У 1923 р. Леопольд Сонді починає дослідження в галузі ендокринології і стає керівником лабораторії експериментальної психології Будапештської вищої школи медичної педагогіки. Підсумком досліджень Сонді в галузі генетики та психоаналізу було створення теорії генотропізму. Він вводить у психологічну науку поняття «сімейного (родового) несвідомого», яке розташовується ніби між фрейдівським несвідомим і колективним несвідомим, відкритим Юнгом. Тест, що зробив Сонді знаменитим, — тест восьми потягів, основою інтерпретації результатів якого є розроблений автором доленоаналіз, було вперше опубліковано 1939 р. Однак широко відомим він стає після видання спільно з основними працями Сонді у Швейцарії (1947, 1948). Очевидно, найважливішою подією його життя було заснування в 1958 р. Міжнародного дослідницького товариства з психології долі. Пізніше, в 1961 р. у Цюріху створюється Швейцарська асоціація аналітичної терапії долі та Інститут Сонді. Помер Сонді в січні 1986 р., залишивши після себе величезну творчу спадщину — 25 книг і 350 статей.

Проєктивний тест угорсько-швейцарського психолога Леопольда Сонді складався із 6 серій фотографій осіб, які страждають на різні психічні захворювання (у кожній серії по 8 портретів). Обстежуваному пропонувалося з кожної серії вибрати дві фотографії, які йому подобалися найбільше й найменше. Передбачалося, що ті фотографії, які сподобалися, вказують на можливість прояву у відкритій поведінці індивідуума тих тенденцій-захоплень, носієм яких є відповідні хворі. Фотографії, які не сподобалися, також свідчать про наявність потягів, характерних для зображених хворих, але потягів стримуваних або сублімованих. У переважній більшості країн Європи та в США цей тест стає відомим у другій половині 1940-х рр.

Лауретта Бендер

Народилася 9 серпня 1897 р. Вона була молодшою із чотирьох дітей. Ступені бакалавра та магістра отримала в Чиказькому університеті. Її перші наукові дослідження були присвячені гематології. Пізніше проводила дослідження у відділенні невропатології. Ступінь доктора отримала в 1926 р. З 1930-го до 1956 р. працювала в шпиталі Беллв’ю (у 1939 — керівник відділення дитячої психіатрії). Візуально-моторний гештальт-тест, який приніс їй популярність, уперше було опубліковано в 1938 р. Професор Нью-Йоркського університету. Померла в 1987 р.

Бендер-гештальт-тест (Bender-Gestalt) з’явився в 1938 р. Лауретта Бендер склала його з дев’яти геометричних композицій, що ґрунтувалися на фігурах, за допомогою яких досліджував сприйняття один з основоположників гештальтпсихології Макс Вертгеймер. Обстежуваному пропонували відтворити кожне зображення як за зразком, так і за пам’яттю. Порушення механізмів просторового аналізу й синтезу, що відображаються в малюнках, давали змогу діагностувати ураження головного мозку. Пізніше результати тесту інтерпретуються відповідно до проєктивної гіпотези, яку найчіткіше сформулював Лоуренс Франк (L. K. Frank).

У 1939 р. Франк запропонував використовувати термін «проєктивні методики» щодо таких тестів, як тест Роршаха, ТАТ, таутофон та інших, у яких відповідь-реакція зумовлена не об’єктивним значенням стимулу, а особистістю досліджуваного. Отже, знайшов ім’я вже досить численний клас методик, поява й розвиток яких були у відомому сенсі протистоянням психометричним традиціям.

У 1938 р. у США за редакцією Оскара К. Буроса розпочинається видання всесвітньо відомого «Щорічника психічних вимірювань»³⁶. У цьому щорічнику повідомляються відомості про всі англомовні тести, а також публікуються статті-огляди провідних учених, присвячені дослідженням, які проводилися із цими тестами. Рік потому О. Бурос засновує Інститут психічних вимірювань (Buros Institute of Mental Measurements), який успішно продовжував свою діяльність (передусім моніторинг якості комерційних тестів, які публікують) до 1994 р., коли його було перетворено на Центр тестування з більшою орієнтацією на сервісні послуги. Як уже зазначалося вище, розвиток психодіагностики багато в чому пов’язаний з удосконаленням математико-статистичного апарату. У лютому 1935 р. було засновано Психометричне товариство (Ганновер, Нью-Гемпшир). Першим президентом Товариства стає Л. Терстоун. Як основне завдання розглядається розвиток психології як раціональної кількісної науки. У березні 1936 р. починає видаватися щоквартальний журнал «Психометрика». Розпочавши свою діяльність як невелика група американських фахівців у галузі психометрії, до 1990 р. Товариство налічує близько 550 членів у більш ніж 30 країнах світу. Працями членів Товариства зроблено значний внесок у розвиток статистичної теорії тестів. Досить згадати про відому книжку Ф. Лорда й М. Новіка «Statistical Theories of Mental Test Scores» (1968), у якій розвивалася модель латентних рис, відома також як теорія зв’язку між завданням і відповіддю на нього (item response theory)³⁷. Багато в чому завдяки подібним математико-статистичним розробкам стає можливим розвиток комп’ютерної психодіагностики, адаптивного тестування.

Тридцяті роки XX століття були надзвичайно продуктивними для психодіагностики. Боязкі паростки ідей попередніх десятиліть дали багатий урожай нових діагностичних інструментів. Досить чітко визначилися шляхи виходу з кризи, чому значною мірою сприяв розвиток цілісного підходу до діагностики особистості.

Оскар К. Бурос

Народився 1905 р. у Лейк-Небагамон (Вісконсин). Бакалавр Міннесотського університету (1925), магістр Педагогічного коледжу Колумбійського університету (1928). Професор Ратґерського університету — 1932–1965 рр. У роки Другої світової війни керував службою тестування в армії США. Директор заснованого ним Інституту психічних вимірювань. Основні дослідження присвячені проблемі вимірювання в психології, систематизації всіх відомих тестів. Як результат — започаткування періодичного видання «Щорічник психічних вимірювань», книжки, що з 1938 р. стала путівником усіх, хто займається проблемами психодіагностики. Бурос був активним борцем із сумнівними (з погляду психометрії) тестами, всіляко пропагував психометричну грамотність серед психологів. Помер 1978 року в Нью-Брунсвіку.

1.3.4 Розвиток психодіагностики в 1940-ті рр.

У цей період продовжує збільшуватися кількість діагностичних методик. Уявлення про кількість психологічних тестів у 1940 р. дає «Щорічник психічних вимірювань», що видається Оскаром Буросом (Buros, 1941), у відповідному випуску якого опубліковано огляди 325 тестів і просто перераховано 200 тестів. Природно, далеко не всі із цих тестів користувалися популярністю серед психологів.

Так само як і Перша світова війна, Друга світова стимулювала розробку нових тестів. На початку Другої світової війни психологи США знову звертаються до розробки групових тестів для потреб армії. Так з’являється Армійський загальний класифікаційний тест (The Army General Classification Test) — груповий тест, яким під час війни було обстежено приблизно 10 млн військовослужбовців. Було винайдено багато інших тестів для використання, наприклад, під час добору морських офіцерів, пілотів. Відома безліч «військових» модифікацій раніше застосовуваних тестів (груповий тест Роршаха, скорочений варіант ТАТ тощо). Водночас значного прогресу було досягнуто в створенні ситуаційних тестів, які допускали прямий вплив на обстежуваного потужних стресових факторів. Їх використовували для добору осіб, найбільш придатних для виконання розвідувально-шпигунської діяльності під час Другої світової війни. Навряд чи хто-небудь із дорослих чоловіків, придатних до військової служби, зумів уникнути проходження психологічних тестів. За наявними даними, до 1944 р. було обстежено 20 млн осіб.

У Великій Британії основним тестом, проведеним із метою військової класифікації, був тест прогресивних матриць Равена. Цей тест виявився корисним як засіб передбачення успішності в діяльності, пов’язаній з експлуатацією радарних установок.

Незважаючи на офіційну політику, спрямовану проти використання тестів, вони зуміли вижити й у нацистській Німеччині. Під час формування збройних сил рейху поряд із тестами, що визначають різного роду технічні здібності, використовували й тести добору командного складу. До початку Другої світової війни в Німеччині існувало чимало пунктів визначення психологічної придатності до військової служби, а пізніше — до служби в авіації. Офіційно тестування було заборонене 1942 р. Американські історики психології зазвичай вказують на дві причини такої заборони: 1) психологічне тестування — це демократична процедура в тому сенсі, що добір ґрунтується на психологічних особливостях індивідуума, а не на членстві в домінантній політичній партії чи соціальній групі, та 2) виявлялося бажання заперечити існування психологічних проблем у німецьких збройних силах. Однак психологічне тестування приховано проводилося в рамках німецької програми використання рабської праці народів окупованих країн. Окремі німецькі промисловці санкціонували тестування для найефективнішого розподілу робочих ресурсів. Приблизно 425 тис. людей, насильно залучених до роботи на Німеччину, були піддані груповим тестам, створеним за зразком тих, які використовувалися в США під час Першої світової війни.

Незважаючи на те, що використання тестів в армії приносило безсумнівну користь для вирішення широкого кола завдань, робили висновки і про те, що роль психології та психологів не була настільки значною, як це могло здатися. Така точка зору «зсередини» належить Дж. Гілфорду, який брав безпосередню участь у психологічних дослідженнях в авіації під час війни. Цей дослідник зазначає, що психологи справді вдосконалили процедури навчання пілотів. Проте було виявлено, що різноманіття тестів для діагностики особистісних якостей має невелику цінність для передбачення успішності пілотування. Дані, отримані за допомогою особистісних опитувальників і проєктивних методик, мали досить невисоку достовірність. Найбільш корисною для передбачення того, хто буде хорошим авіатором, була біографічна інформація. Утім, військові психологи, відповідаючи на цю критику, обґрунтовано наголошували, що вони не могли передбачити результати навчання пілотів, не отримавши можливості дізнатися особистісні характеристики успішного військового льотчика.

У 1942 р. з’являється друга редакція тесту Векслера, відома як Векслер — Беллв’ю-II, або «армійський Векслер». У цьому десятилітті шкала Векслера — безсумнівний лідер серед методик для визначення рівня інтелектуального розвитку в США. Її привабливість зросла, коли Векслер вказав на те, що певні типи розкиду показників за окремими субтестами можуть бути корисними для діагностики органічних уражень мозку, шизофренії та деяких інших психічних патологій. У численних дослідженнях було доведено достовірність даних Векслера, хоча багато психіатрів підкреслювали, що ці дані не можуть бути єдиною підставою для діагнозу в кожному окремому випадку.

Старк Р. Хатавей

Народився в Мічигані 20 серпня 1903 р. Ступінь бакалавра здобув у 1927 р. в Огайському університеті. У тому ж університеті роком пізніше він захищає магістерську дисертацію. У 1930 р. переїжджає до Міннесоти, в 1932 р. отримує ступінь доктора філософії, а через п’ять років — постійне викладацьке місце в Медичній школі університету. Знайомство з неврологом і психіатром Маккінлі, керівником департаменту нейропсихіатрії Медичної школи, відбувається в той час, коли Хатавей, працюючи над докторською дисертацією, відвідує навчальні курси і проводить дослідження в цій школі. Упродовж свого довгого життя, а помер він 1984 р., Хатавей займався багатьма психологічними проблемами. Коло його інтересів простягалося від статистики до вивчення сну. Американці вважають його піонером психофізіологічних досліджень у сфері детекції брехні. Однак світової популярності він набув насамперед як один із творців MMPI.

Психея Кеттелл

Народилася 2 серпня 1893 р. Дочка відомого американського психолога Джеймса Кеттелла. Здобула домашню освіту, а потім закінчила Сарджентську школу фізичного виховання. Навчалася в Нью-Йоркському, Колумбійському та Стенфордському університетах. Отримала ступінь магістра Корнельського університету (1925), а також ступені магістра (1925) і доктора в галузі освіти (1927) Гарвардського університету. Асистентка-дослідниця Гарвардського університету (1922–1925), асистентка Термена в Стенфордському університеті (1925–1926), інструкторка з тестів розумового розвитку в Бостоні (1936–1938). Крім того, працювала як клінічний психолог у Лівані (1939–1942). Головний психолог клініки Ланкастера (1959–1963). Засновниця і директорка Вестендської дитячої школи в Ланкастері (1941–1974). Займалася приватною практикою (1939–1972). В історію психодіагностики увійшла як авторка «Шкали інтелекту для дітей», що носить її ім’я (1940). Померла 17 квітня 1989 р.

У 1949 р. Векслер опублікував шкалу для визначення рівня інтелектуального розвитку дітей, побудовану за зразком шкали для дорослих. Її було стандартизовано на 200 дітях: 100 хлопчиках і 100 дівчатках кожного вікового рівня від 5 до 15 років. Вибірка стандартизації складалася з дітей білої раси, були пропорційно представлені географічні регіони США, міське й сільське населення, враховувався характер занять батьків. Ця шкала почала поступово витісняти шкалу Стенфорд — Біне, яка все ще мала велику популярність.

Для тестування немовлят (від 2 до 30 місяців) найбільш широко використовуваною стала шкала Психеї Кеттелл, доньки Джеймса Кеттелла. Однак залишалося дискусійним питання про валідність і надійність цієї шкали. Серед інших найвідоміших тестів для діагностики когнітивної сфери особистості, представлених у цей період, були Стенфордські тести досягнень, які проводили в групах (Stanford Achievement Test, 1940), а також форми R, S і T Класифікаційного тесту Отіса (Otis Classification Test, 1941).

Опитувальник Кьюдера (Kuder Preference Record, 1942 р.) складався зі 168 завдань, обраних у такий спосіб, щоб виміряти інтереси особистості в дев’яти галузях: мистецтві, конторській роботі, математиці, літературі, механіці, музиці, політиці, науці та сфері соціальних послуг. Цього ж року розпочинають свою роботу Катрін Бріггс та її донька Ізабель Маєрс. Опитувальник, який вони розробляють, будується на теорії Юнга. Робота над Індикатором типу Маєрс — Бріггс (Myers–Briggs Type Indicator, MBTI) затягується на довгі роки, і його дослідницька форма буде опублікована тільки в 1962 р.

Фредерік К’юдер

Народився 23 червня 1903 р. Після навчання в коледжі отримав диплом за спеціальністю «Англійська мова». Професійні інтереси почав вивчати в 1929 р. у Мічиганському університеті. Дослідження продовжив в університеті Огайо в 1937 р. З 1940 р. став публікувати розроблені ним інструменти вимірювання інтересів. Перший варіант його знаменитого опитувальника був опублікований у Чиказькому університеті. Під час війни обіймав різні посади у федеральному уряді. З 1948 р. працював у психологічному департаменті Університету Дьюка. У відставці з 1964 р., проте не переривав наукової діяльності. У 1977 р. вийшла друком його книга «Інтереси та професійний вибір», що узагальнює дослідження Кьюдера. Помер 2 квітня 2000 р.

Ганс Юрген Айзенк

Народився в Берліні 1916 року. У 1934 р., після навчання в різних приватних школах, він залишає Німеччину і вирушає до Лондона, вирішивши присвятити себе вивченню фізики. Однак уже на початку навчання в Лондонському університеті Айзенк розчаровується в обраній ним галузі науки і звертає свій погляд на психологію. Психологічну освіту завершує здобуттям ступенів бакалавра (1938) та доктора філософії (1940)³⁸. Значний вплив на формування психологічного світогляду Айзенка справив його вчитель Сиріл Берт, відомий своєю переконаністю в генетичній зумовленості інтелекту. Професійна кар’єра Айзенка пов’язана насамперед із відомою Модслейською лікарнею та Інститутом психіатрії Лондонського університету, у якому він працював до своєї смерті в 1997 р.

Дедалі більшу увагу психологів привертає Міннесотський багатоаспектний особистісний опитувальник (The Minnesota Multiphasic Personality Inventory, MMPI), створений психологом Старком Р. Хатавеєм і психіатром Маккінлі (Starke Hathaway, J.C. McKinley, 1940, 1943). Незважаючи на те, що спочатку MMPI був призначений для сприяння в диференціації психіатричних діагнозів, його шкали, що ґрунтувалися на 550 твердженнях, також починають використовувати під час діагностики непатологічних особистостей.

З нових особистісних опитувальників також необхідно зазначити Модслейський медичний опитувальник, що з’явився в 1947 р. (Maudsley Medical Questionnaire). Цей тест, призначений для діагностики нейротизму, був першим із серії відомих опитувальників, розроблених англійським психологом Гансом Юргеном Айзенком. Намагаючись виокремити основні властивості особистості, а потім розробити відповідні інструменти їхнього вимірювання, деякі дослідники наприкінці 1940-х рр. звертаються до факторного аналізу. Вивчення Дж. Гілфордом і його колегами взаємокореляцій між окремими завданнями (запитаннями) та їхній подальший факторний аналіз призвели до створення відомого Огляду темпераменту (Guilford-Zimmerman Temperament Survey, 1949). Однак пік розвитку цього напряму досліджень відбудеться пізніше, у другій половині 1940-х³⁹.

Девід Рапапорт

Народився 1911 року в Будапешті. Під час навчання в коледжі спеціалізувався на математиці та фізиці. Після знайомства з психоаналізом його інтереси звертаються до психології. У 1938 р. отримує ступінь доктора з психології (Будапештський університет). Того ж року емігрує до США. Працював як психолог у шпиталях Нью-Йорка, Канзасу. У 1940 р. на запрошення Карла Меннігера працює в його клініці, керуючи психологічним департаментом. У 1948 р. переїжджає в Стокбридж (Массачусетс). У цей період займається дослідженнями в галузі психоаналізу й публікує книги «Організація і патологія мислення», а також «Структура психоаналітичної теорії: спроба систематизації». Найбільшу популярність Д. Рапапорту принесла публікація спільно з Р. Шафером і М. Гіллом класичного нині двотомника «Діагностичне психологічне тестування» (Diagnostic Psychological Testing, 1945–1946). Помер 1960 р. у Стокбриджі.

У 1940-ті рр. різними дослідниками майже одночасно запропоновано методику вимушеного вибору, використовувану під час конструювання особистісних опитувальників. Власне, обстежуваний має вибрати між двома або більше фразами. Наприклад, потрібно вказати, яка з фраз найбільш, а яка — найменш характерна для обстежуваного. Завдання, побудовані за типом вимушеного вибору, зазвичай використовують для контролю над дією так званих установок на відповідь, зокрема установки на соціально бажані відповіді (див. нижче про опитувальник А. Едвардса).

Подальшого розвитку набуває проєктивний підхід до діагностики особистості. При цьому різко зростає кількість досліджень, пов’язаних із плямами Роршаха. З 1939 до 1947 р. відбулося 436 публікацій тільки за однією цією методикою. Значний крок у розвитку тесту Роршаха був зроблений Клопфером і Келлі (Klopfer, Kelley, 1942), що опублікували посібник із тесту з низкою інновацій. Запропоновані в цьому посібнику ідеї розвитку тесту Роршаха перевершили за популярністю раніше прийняту на озброєння клініцистами систему обробки та інтерпретації Семюела Бека (S. J. Beck, 1944, 1945).

Тест Роршаха, що складається з невизначених чорнильних плям, здавався ідеальним інструментом для порівняльних досліджень осіб, які належать до різних культур. Однак невдовзі стало очевидно, що тест не є інтактним щодо культури, але навіть якби це було так, то однаково необхідно враховувати той факт, що психолог, який проводить та інтерпретує результати, завжди належить до певної культури. Американський антрополог Жуль Генрі в 1941 р. одним із перших робить важливий висновок про те, що достовірні інтерпретації результатів, отриманих за допомогою тесту Роршаха, можуть бути зроблені тільки в тому разі, якщо психолог має глибокі знання про культуру, у якій передбачається проводити тестування.

Після закінчення війни з’являються нові проєктивні методики. Тест Саула Розенцвейга (1945) призначався для оцінювання реакцій на фрустрацію і складався з 24 малюнків. Кожен малюнок зображував двох людей у ситуації фрустрації. Риси й міміка персонажів у малюнках відсутні. Персонаж, зображений ліворуч, вимовляє слова, якими описується власна фрустрація, або ті, які фруструють іншу особу. Над персонажем, що знаходиться праворуч, намальовано порожній квадрат, у який необхідно вписати першу відповідь, що спала на думку. На основі цих відповідей оцінювали напрям реакції індивідуума в ситуації фрустрації, її тип, а також ступінь соціальної адаптації.

Карен Маховер (Софія Карен Альпер)

Народилася в Мінську (Білорусь) 12 вересня 1902 р.; через вісім років сім’я емігрувала до США. У 1924 р. вступила до Нью-Йоркського університету, ступінь бакалавра здобула в 1929 р., магістра — в 1935 р. У другій половині 1930-х рр. вступила в докторантуру Колумбійського університету, проте з невідомих причин перервала навчання. Була ліцензована як клінічний психолог. Працювала в Беллв’ю-госпіталі з 1929 до 1969 р. Викладала в Новій школі соціальних досліджень (1950–1953) і Бруклінському коледжі (1949–1952). Пішла у відставку на початку 1970-х, але продовжувала приділяти час приватній психотерапевтичній практиці. Маховер була соціально активною людиною, вона чимало часу присвятила захисту жіночих прав. У період Великої депресії разом із чоловіком організовувала допомогу психологам, які шукали роботу. Будучи затятим противником війни у В’єтнамі, брала участь у діяльності різних антивоєнних комітетів і організацій. Багато в чому завдяки Маховер у США сформувався статус клінічних психологів, було визначено відмінну від психіатрів сферу їхньої діяльності в клініці. Померла К. Маховер 22 січня 1996 р. у віці 93 років. Найважливішою роботою, що визначила її популярність і місце в історії психології, стала книга «Проєкція особистості в малюнку людської фігури: метод дослідження особистості» (1949).

У тесті Шнейдмана (1947) пропонувалося виконати малюнок, а потім розповісти про те, що зображено⁴⁰. Тест на завершення речень Саймондса (1947) пропонував тестованому як завдання основу речення, яке необхідно закінчити. Тест «Блекі», створений Дж. Блюмом (G. S. Blum) у 1949 р., вимагав складання розповіді за малюнками, що зображують життя собачого сімейства. Передбачалося, що, скажімо, дитина, яка розповідає про собак, говоритиме про свої проблеми і проблеми людей, які її оточують. На кожному з малюнків були зображені одна або кілька собак у ситуаціях, що відображають аспекти функціонування особистості, постульовані психоаналітичною теорією (наприклад, комплекс Едіпа, анальний і оральний імпульси тощо).

У США, не без впливу відомого фахівця в галузі психодіагностики Девіда Рапапорта, набирає популярності тест Сонді. Бюлетень Сонді (Szondi Newsletter), заснований у 1949 р., надав можливість спілкування всім, хто був зацікавлений у цьому тесті.

Подальшого розвитку набула проєктивна техніка, що ґрунтується на аналізі малюнка. Виявилася вельми продуктивною ідея розглядати малюнок не тільки як відображення рівня інтелектуального розвитку, а й як проєкцію особистості. У тесті Карен Софії Маховер (Karen Machover, 1948) потрібно було намалювати людину, а потім — особу протилежної їй статі. К. Маховер однією з перших прагне використати для розробки діагностичного інструменту відомий зв’язок між намальованою фігурою і особистістю того, хто малює.

Тест Бука (1948) ґрунтувався на малюнку будинку, дерева й людини. З’являлися й інші, схожі з названими, малюнкові проєктивні техніки.

Кольори, яким надавалося різне психологічне значення, давно привертали увагу дослідників. Тест колірного вибору (1948) був запропонований швейцарським психологом Максом Люшером. Ця проєктивна методика, яку неодноразово піддавали критиці за умоглядність теоретичних побудов автора (найбільш валідним є її використання як індикатора психічних станів, але не властивостей особистості), проте набула в 1960-ті рр. у світовій психодіагностиці значної популярності (за даними деяких опитувань кінця 1990-х рр. — лідирує в російських психодіагностичних дослідженнях).

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Макс Люшер

Народився 1923 року в Базелі (Швейцарія). Освіту в галузі філософії та психології здобув у Базельському університеті. Доктор філософії (з психології) з 1949 р. Викладав у Цюрихському університеті, Швейцарському антропологічному інституті та інших навчальних центрах Швейцарії та за кордоном. Професор психології Амстердамського університету (1957–1959). Творець Інституту медичної психодіагностики (Німеччина, 1960). Вів активну психотерапевтичну практику. Знайомство ще в студентські роки з роботами Роршаха послугувало стимулом до розроблення колірного тесту, який розвивається автором із початку 1940-х рр. У 1960–1970-х рр. колірний тест стає однією з найпопулярніших у світі психодіагностичних методик, його переклали 17 мовами, зокрема японською та хінді. Крім колірного тесту, основна психолого-філософська праця Люшера — «Чотириколірна людина, або Шлях до гармонії» (1977). З 1965 р. Люшер живе в Лозанні.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Леопольд Беллак

Народився 22 червня 1916 р. у Відні. Будучи студентом, захоплювався журналістикою, писав вірші. Під час навчання у Віденській медичній школі зацікавився психоаналізом. У 1938 р. через аншлюс був змушений емігрувати до США. Деякий час працював із психічно хворими в приватному санаторії. Ступінь магістра здобув у Бостонському університеті, там же зайняв місце дослідника в департаменті психології. Освіту продовжив у Гарварді, де навчався в таких відомих психологів, як Г. Мюррей, Дж. Брунер, С. Томкінс. Докторська дисертація була присвячена тесту тематичної апперцепції (опублікована в 1950 р.). Тривалий час працював у Вашингтонському шпиталі Св. Єлизавети, співпрацюючи з багатьма видатними американськими психоаналітиками. Завершив психоаналітичну освіту вже після Другої світової війни в Нью-Йорку. Його дослідження присвячені психотерапії, дефіцитарним розладам у дорослих, аналізу его-функцій за шизофренії та іншим проблемам психіатрії та клінічної психології, проте найбільшої популярності Беллак набув як автор двох варіантів ТАТ — для обстеження дітей та осіб похилого віку. Помер 24 березня 2000 р. у Ларчмонті (штат Нью-Йорк).

Згодом з’явилися і інші колірні методики, наприклад Тест колірних пірамід Пфістера — Хейса (1951), проте жодна із цих методик не могла зрівнятися за своєю популярністю з малюнковими тестами, не кажучи вже про тест Роршаха й ТАТ. Утім, спільною проблемою була практично повна відсутність переконливих для всіх психологів доказів валідності та надійності цих технік.

Наприкінці 1940-х рр. досить активно обговорюється питання про значення ситуаційних змінних щодо даних, одержуваних за допомогою проєктивних технік. Припущення про те, що проєктивні тести виявляться нечутливими до ситуаційних змінних, виявилися неспроможними. Наприклад, коли людина перед обстеженням сварилася з екзаменатором або переглядала фотографії оголених тіл, її відповіді на тест Роршаха відрізнялися від тих, які були дані в разі відсутності впливу цих факторів. Відповідно одержувані дані стали розглядатися як такі, що відображають, поряд зі стійкими параметрами особистості, фактори ситуаційні. Виникало нелегке завдання відділення одних від інших. Ба більше, серед значної частини психологів зростало роздратування від набряклої маси сумнівної цінності досліджень, присвячених виявленню передбачувально-діагностичної сили тих чи інших показників проєктивних тестів (здебільшого це стосувалося тесту Роршаха).

Раймонд Бернард Кеттелл

Народився 20 березня 1905 р. у Гіллтопі, селі в передмісті Бірмінгема (Англія) у сім’ї заводчиків. Сім’я переїхала в Південний Девоншир, коли майбутньому психологу виповнилося 6 років. У юні роки він цікавився хімією, проте знайомство з роботами Сиріла Берта визначило вибір майбутньої професії. У Лондонському університеті Кеттелл здобув усі свої вчені ступені: бакалавр у галузі хімії (1924), доктор філософії з психології (1929), магістр у галузі освіти (1932), доктор наук (1939). Тема його першої докторської дисертації — «Суб’єктивний характер пізнання і дочуттєвий розвиток сприйняття». Викладацьку діяльність розпочав в Ексетерському університеті з 1927 р. З 1932 до 1936 р. — директор міської дитячої клініки в Лестері. У 1937 р. на запрошення відомого американського психолога Торндайка починає роботу в Колумбійському університеті США. У 1938 р. стає професором генетичної психології (кафедра імені Г. Стенлі Голла) в Університеті Кларка⁴¹. Викладає в Гарварді з 1941 до 1945 р. З 1945 р. життя і діяльність Кеттелла пов’язані з Іллінойським університетом. У 1973 р. йде у відставку. Однак уже 1974 р. переїжджає до Гонолулу і стає професором Гавайського університету та Гавайської школи професійної психології. Засновник і перший директор лабораторії оцінки особистості та групової поведінки в Іллінойському університеті (1946). Один із засновників Інституту тестування особистості та здібностей (IPAT). За його безпосередньої участі було створено «Товариство багатоваріантної експериментальної психології» і засновано журнал цього товариства — «Multivariate Behavioral Research» («Багатовимірні дослідження поведінки»). Кеттелл зробив фундаментальний внесок у психологію особистості і, безсумнівно, став одним із тих психологів, які визначали обличчя цієї науки XX ст. Він опублікував понад 50 книжок і 400 статей, у яких розвивав сучасну теорію особистості, що ґрунтується на емпіричних даних, зробив найбільший внесок у психологічні методи аналізу та вимірювальні процедури. Помер Раймонд Кеттелл 2 лютого 1998 р. у своєму будинку на Гаваях, працюючи до останнього дня, незважаючи на важкі хвороби, що мучили його багато років.

Незважаючи на критику, дуже багато психологів зберігали свій ентузіазм щодо проєктивних методик. У 1949 р. Леопольд Беллак публікує варіант тесту тематичної апперцепції (ТАТ), призначений для обстеження дітей. Надалі Беллак продовжив свої дослідження, і в 1973 р. з’явився варіант ТАТ для осіб похилого та старечого віку.

Прихильники проєктивного підходу були переконані в тому, що на противагу традиційним психометричним тестам, з огляду на всі їхні переваги, проєктивні методики є своєрідною дорогою, що веде в дивовижний світ неусвідомлюваного. Свідчення тому — перший з’їзд фахівців із тесту Роршаха та інших проєктивних методик, який відбувся в серпні 1949 р. у Цюриху.

У 1949 р. Раймонд Бернард Кеттелл та ін. засновують Інститут тестування особистості та здібностей (The Institute for Personality and Ability Testing, IPAT), який був покликаний створювати та розвивати відповідні дослідницькі інструменти, публікувати присвячені їм роботи. Зоряною годиною в діяльності цього інституту була публікація опитувальника 16 особистісних факторів, розробленого Р. Кеттеллом і його співробітниками (див. нижче).

Паралельно зі створенням нових методик ведеться розробка математико-статистичного апарату психологічного тестування. Цьому присвячені роботи багатьох дослідників. Так, значний внесок у розвиток факторного аналізу було зроблено Кеттеллом і його співробітниками. У 1946 р. учень Терстоуна, один із засновників Американського психометричного товариства (1935) Гарольд Галліксен публікує свою знамениту роботу «Парні порівняння і логіка вимірювання», присвячену розвитку поглядів свого вчителя на кількісну оцінку установок, уподобань тощо, які тривалий час вважали такими, що не піддаються вимірюванню.

Гарольд Олівер Галліксен

Народився 1903 року у Вашингтоні. Ступені бакалавра (1926) і магістра (1927) здобув у Вашингтонському університеті, потім продовжив освіту в Університеті Огайо, де відвідував семінари Терстоуна. У 1929 р. залишає Університет в Огайо і працює інструктором із психології в Чиказькому університеті, де під керівництвом Терстоуна захищає докторську дисертацію (1931). З 1933 р. працює в Чиказькому університеті як асистент Терстоуна, займаючись опрацюванням даних, отриманих у перших дослідженнях, звернених до вивчення первинних розумових здібностей. У наступні роки працює в екзаменаційній комісії, займаючись розробкою тестів і теоретичними основами тестування. Асистент-професор (1938) й асоційований професор психології (1942) Чиказького університету. У роки Другої світової війни розробляє процедури оцінювання для шкіл військово-морського флоту, зокрема тести для добору офіцерів. У 1945 р. професор психології Прінстонського університету. Після створення Служби освітнього тестування стає радником і директором програм із психометрії в тому ж університеті, поєднуючи цю роботу з викладацькою діяльністю. Йде у відставку з університету 1972 р., а пізніше (1974) — зі Служби освітнього тестування. Основні роботи Галліксена присвячені психологічному шкалюванню («Парні порівняння і логіка вимірювання», 1946) і теорії тестів («Теорія ментальних тестів», 1950), вони багато десятиліть залишалися визнаними посібниками для всіх фахівців, які працюють у цій царині, і послужили основою для розроблення сучасної статистичної теорії тестів. Помер у 1996 р.

1.3.5 Розвиток психодіагностики в 1950-ті рр.

У психодіагностичних дослідженнях традиційно лідирують уже відомі методики. До 1951 р. було 1219 публікацій, присвячених тесту Роршаха, у 493 використовувалася шкала Стенфорд — Біне, а шкалі Векслера — Беллв’ю було присвячено 371 публікацію. Досить багато досліджень було пов’язано з ТАТ і MMPI. Водночас знижувався інтерес до деяких методик, наприклад тесту Сонді. Бурос у 1953 р. повідомляє про 793 тести, тобто кількість збільшилася приблизно на 250 за десять років.

У 1955 р. з’являється шкала Векслера для вимірювання інтелекту дорослих (WAIS), що мала аналогічну Векслер — Беллв’ю структуру. Шкала була стандартизована на вибірці, що складалася з 1700 осіб обох статей віком від 16 до 64 років. У цій вибірці були пропорційно представлені особи, що належать до різних професійних та освітніх груп з урахуванням їхнього географічного місця розташування та належності до міської чи сільської місцевості.

Векслер не пропонує власного визначення інтелекту, дотримуючись спірменівських уявлень про його структуру. Факторний аналіз шкали дав змогу виокремити такі основні фактори: загальний інтелект (G), вербальний фактор, невербальний фактор і фактор пам’яті. Трохи пізніше було опубліковано й першу скорочену версію векслерівської шкали інтелекту, так звану коротку форму Доппельта (Doppelt short form, 1956).

Вічно актуальне для досліджень інтелекту питання про співвідношення в ньому генетичного, вродженого, і соціального, набутого, стимулювало неодноразові спроби створення тестів, які нібито вимірюють «чистий» інтелект, незалежний від культури й освіти. До найвідоміших із таких тестів належить Культурно-вільний тест для вимірювання інтелекту Р. Кеттелла, опублікований 1958 р. У подальших спробах вимірювання «чистого» інтелекту, як ми побачимо далі, відбудуться події, значення яких виходить за межі власне психологічних досліджень.

Говорячи про вимірювання загальних здібностей, не можна залишити поза увагою розроблений у ці роки Службою зайнятості США тест GATB (General Aptitude Test Battery, 1947)⁴², який широко використовується службами консультації та профвідбору. Ця батарея тестів загальних здібностей спочатку призначалася для вимірювання 10 факторів за допомогою 15 тестів. До цих факторів належать загальні здібності до навчання, вербальні, числові та інші здібності. Пізніше, в 1970-ті рр., буде зібрано дані з обстеження приблизно 25 тис. працівників різних професій, а також учнів. Підкреслимо те, що валідність GATB і пізніше розроблених на його основі методик встановлювали за професійними критеріями, а не за академічною успішністю, як це заведено в тестах інтелекту.

Спостерігається значний прогрес у сфері особистісних вимірювань. П’ятдесяті роки ознаменовані розвитком нового типу особистісних опитувальників — так званих факторних опитувальників. Одним із піонерів цього напряму досліджень став Раймонд Кеттелл, який використовує факторний аналіз як засіб зниження розмірності опису особистості — від безлічі словникових, побутових назв властивостей особистості до нечисленних, найбільш узагальнених факторів особистості. Для нього на відміну від Дж. Гілфорда (про його роботи згадувалося раніше) факторний аналіз слугує методом виявлення основних властивостей особистості. Опублікований уперше в 1950 р. опитувальник 16 особистісних факторів, або 16PF, який швидко став популярним серед психологів усього світу, — найбільш вагомий результат досліджень Кеттелла та його співробітників.

Серед інших особистісних опитувальників варто зазначити шкалу проявів тривожності Дж. Тейлор (1953). Тривожність уперше вивчається не як ситуативне явище, а як особистісна особливість.

Триває розвиток уже відомих особистісних опитувальників, які позитивно зарекомендували себе. Передусім це, мабуть, стосується MMPI. У 1951 р. публікується унікальний атлас, призначений для сприяння в інтерпретації даних, одержуваних за допомогою цього опитувальника. Атлас містить опис 968 клінічних випадків із профілями MMPI для кожного. А Джордж Шалагер Велш у 1956 р. разом із колегою В. Грантом Дальстромом⁴³ публікує класичну нині «Хрестоматію з MMPI в психології та медицині». Завдання MMPI досить часто використовуються дослідниками для конструювання власних опитувальників, наприклад вищезгаданої шкали Дж. Тейлор.

Ганс Айзенк слідом за Модслейським медичним опитувальником пропонує в 1956 р. новий особистісний опитувальник, призначений для діагностики двох вимірів — нейротизму та екстраверсії — інтроверсії. Він дістав назву Модслейського особистісного опитувальника й розроблявся відповідно до теоретичних поглядів його автора.

Джордж Шалагер Велш

Народився 1918 р. у Кінгстоні (Пенсільванія). Бакалавр (1940) і магістр (1943) Пенсільванського університету. Доктор філософії Міннесотського університету (1949). У роки війни працював психометристом в армійському центрі. Пізніше як психолог у різних центрах і шпиталях. У 1956–1957 рр. професор Інституту психології у Флоренції. Клінічні дослідження розпочав у 1947 р. у Міннесотському університеті. Його дослідження були присвячені створенню невербального MMPI (завдання у вигляді картинок, на які потрібно було відповісти: «подобається — не подобається»). У 1953 р. в Університеті Північної Кароліни починає серію досліджень, присвячених MMPI, підсумком яких стала публікація широко відомих робіт-посібників із цього тесту. З 1963 р. Велш проводить дослідження, присвячені креативності. Вводить два нових поняття: intellectence (здатність користуватися абстракціями) і origence (здатність продукувати нові ідеї). Було опубліковано відповідні шкали для MMPI, Каліфорнійського психологічного опитувальника та Бланка професійних інтересів Стронга. Помер у 1990 р.

Як відомо, MMPI спочатку був призначений для обстеження осіб, які страждають на психічні захворювання. Як своєрідна альтернатива MMPI виступає Каліфорнійський психологічний опитувальник, запропонований Г. Гофом (H. Gough) у 1956 р. Здебільшого він базувався на завданнях із MMPI, але був призначений для обстеження нормальних індивідів. 18 шкал опитувальника були призначені для ідентифікації якостей, які проявляються в реальній повсякденній міжособистісній взаємодії.

У це десятиліття розробляються нові методики для вимірювання особистості, відмінні від традиційних опитувальників і ситуаційних тестів. Розроблена Чарльзом Егертоном Осгудом техніка семантичного диференціала (1957) призначалася для вимірювання відмінностей в інтерпретації понять досліджуваними. Як стимул у цій техніці міг виступати фактично будь-який об’єкт (слово, знак, поняття тощо), оцінюваний через співвіднесення з однією з фіксованих точок шкали, заданої полярними за значенням ознаками (найчастіше вираженими за допомогою прикметників, наприклад «контактний — замкнутий»). На основі цієї техніки було створено різноманітні конкретні психодіагностичні методики, що знайшли широке застосування в психологічних дослідженнях.

Подальшого розвитку набувають методики вимушеного вибору, що з’явилися ще в 1940-х рр. Зокрема, у запропонованій В. Стефенсоном Q-класифікації (1953) є елементи, що зближують її із семантичним диференціалом. Виконання завдань цієї методики полягає в сортуванні карток із назвами властивостей особистості на групи (залежно від близькості цієї властивості обстежуваному). Кількість груп може бути обрана довільно, але зазвичай використовуються 9 груп, що зручно під час статистичного опрацювання даних.

Q-класифікація, так само як і Список особистісних уподобань Аллена Л. Едвардса (1959), що реалізує принцип попарних порівнянь окремих висловлювань, дає в руки дослідника можливість так званої іпсативної оцінки особистості. Інакше кажучи, кожен отриманий показник набуває свого сенсу при співвіднесенні не з нормативними даними, а з іншими показниками. Пізніше з’явиться Особистісний опитувальник Едвардса, остання рестандартизація якого належить до 1990 р.

Чарльз Егертон Осгуд

Народився 1916 року в Соммервіллі штату Массачусетс. Ступінь бакалавра здобув у Дартмутському коледжі (1939), ступінь доктора філософії — у Єльському університеті (1945). Працював разом з А. Гезеллом. З 1945 до 1949 р. працює в Коннектикутському університеті, потім — в Іллінойському університеті. У своїх наукових дослідженнях він виходив із того, що теорії, побудовані за принципом «стимул — реакція», не можуть пояснити складної поведінки, пов’язаної з мовою і мисленням. Він постулює існування неспостережуваних реакцій сенсу. Розробляє теорію смислу, припускаючи, що слова репрезентують речі, тому що являють собою ніби стисле повторення актуальної поведінки щодо цих речей. Спільно із Сусі та Танненбаумом створює семантичний диференціал як інструмент об’єктивного вимірювання смислу. Ч. Осгуд був активним борцем за мир. Вважав, що психологи можуть зробити великий внесок у цей процес. По суті справи, запропонована ним стратегія взаємних ініціатив щодо зниження напруженості випередила відомі політичні рішення ядерних держав. Президент Американської психологічної асоціації (1963). Помер у 1991 р.

У 1955 р. у США виходить друком книга Джорджа Александра Келлі «Психологія особистісних конструктів». Також було опубліковано й нову методику дослідження особистості — методику репертуарних решіток. Ця методика має схожість із семантичним диференціалом і методиками класифікації, проте вона значно універсальніша та гнучкіша. По суті справи, це матриця, яку заповнює обстежуваний або діагност. Стовпчикам матриці відповідає певна група елементів, у ролі яких можуть виступати люди, поняття, звуки, кольори — усе те, що цікавить дослідника. Рядки матриці — конструкти або біполярні ознаки, шкали. Конструкти можуть задаватися дослідником або виявлятися за допомогою спеціальних процедур. Заповнюючи репертуарну решітку, обстежуваний оцінює кожен елемент за кожним конструктом. Аналіз репертуарної решітки дає змогу діагностувати силу і спрямованість зв’язків між конструктами, виявити глибинні конструкти. Як видно зі сказаного, це не просто конкретна методика дослідження особистості, а, власне, діагностичний підхід, що дає змогу досліднику гнучко пристосовувати, нібито налаштовувати, решітку для розв’язання завдань, що його цікавлять. Репертуарні методики швидко стають популярними, чому в наступні десятиліття сприятиме їхня ідеальна пристосованість для реалізації у вигляді діалогових комп’ютерних програм.

Дослідження взаємозв’язків між перцептивними й особистісними факторами в напрямі, що дістав назву «Новий погляд», виявилося вельми продуктивним і сприяло виокремленню параметра полезалежності/поленезалежності, який виявився стильовою характеристикою, що виявляється на різних рівнях функціонування індивідуума (не тільки на перцептивному, а й на особистісному). У цей період починається розробка тестів, що дають змогу діагностувати різні параметри стилю: полезалежність/поленезалежність, аналітичність/синтетичність, рефлексивність/імпульсивність тощо. Найбільшу популярність здобув тест замаскованих фігур, запропонований Г. Віткіним у 1954 р. (маскування геометричної фігури, яку мав виявити обстежуваний, досягалося таким накладенням ліній, щоб утворити складну фігуру, що приховує її). У 1952 р. Артур Бентон публікує свій тест візуальної ретенції, який знайшов широке застосування в клінічній психодіагностиці.

Аллен Л. Едвардс

Народився 1914 року в Г’юстоні (Техас). Ступінь бакалавра (1937), магістр Університету Огайо (1938), доктор філософії Північно-Західного університету (1940). Перша академічна посада в Університеті Акрона. У роки Другої світової війни в армії займається проблемами, пов’язаними з пропагандою і формуванням громадської думки. Службу полишає в 1943 р. і починає працювати в Мерілендському університеті. 1944 р. — Вашингтонський університет, де працює до відставки 1984 р. Основні дослідження в галузі вимірювання особистості та статистики. Найбільш відомі створені ним особистісні опитувальники. Одна з основних робіт «Вимірювання особистісних рис за допомогою шкал і опитувальників» (1970). Помер 1994 року в Сіетлі.

Джордж Александр Келлі

Народився 1905 р. у м. Перт (штат Канзас). До здобуття ступеня бакалавра (1926) навчався в Парк-коледжі, Міссурі. Магістр з 1928 р. (Канзаський університет). Також бакалавр Единбурзького університету (1930). Доктор філософії (Айовський університет, 1931). Працював психологом у військово-морській авіації. Професор клінічної психології Університету Огайо (1946–1965). У 1950-ті рр. запропонував теорію особистісних конструктів. В основі була ідея про те, що будь-яка людина інтерпретує навколишній світ (конструює моделі), діє цілеспрямовано відповідно до інтерпретації світу (поведінка як експеримент) і модифікує сконструйовані нею системи відповідно до результатів досвіду. Попри те, що теорія Келлі неодноразово піддавалася критиці, розроблена ним методика знайшла досить широке застосування в психологічних дослідженнях. Помер Дж. Келлі 1967 року в Огайо.

Герман Віткін

Народився в 1916 р. Американський психолог, один із засновників напряму, орієнтованого на вивчення когнітивного стилю особистості. На основі своїх експериментальних досліджень запропонував відомі психодіагностичні методики з виявлення когнітивного стилю. Помер у 1979 р.

Як і раніше, увага багатьох психологів, особливо тих, що працюють у клініці, звернена до проєктивних технік. У шанувальників методики Роршаха значний інтерес викликає звернення до психоаналізу як теорії інтерпретації отриманих за її допомогою результатів. Об’ємиста праця дослідника з Єльського університету Роя Шафера «Психоаналітична інтерпретація при тестуванні за Роршахом» (Psychoanalytic Interpretation in Rorschach Testing, 1954) довгий час слугуватиме зразком такого підходу. Серед нових малюнкових проєктивних технік можна зазначити тест Е. Вартегга (1953), що пропонує обстежуваному виконати малюнки, враховуючи раніше зображені в обмеженому просторі графічні знаки, кожному з яких приписують певні властивості, наприклад хвиляста лінія — знак емоційності, збудження. Поповнює список проєктивних методик і оригінальний тест «Звіринець» (1950), розроблений Рене Заззо для обстеження дітей.

Артур Лестер Бентон

Народився 1909 р. Має ступені бакалавра (1931) і магістра (1933) Оберлінського коледжу, доктор філософії Колумбійського університету (1935). Творець нейропсихологічної лабораторії в департаменті неврології Університету Айови (1940), яка нині носить його ім’я. Президент Міжнародного нейропсихологічного товариства (1970–1972). Автор численних книжок із нейропсихології та творець тестів. В історію психодіагностики увійшов як творець тесту візуальної ретенції.

Пол Еверет Міл

Народився 1920 року в Міннеаполісі. Бакалавр Міннесотського університету (1941), доктор філософії того ж університету (1945). Вивчав кількісні методи, біхевіоризм. Із цих позицій підходить до аналізу психологічних тестів. Це знайшло відображення в його найвідомішій роботі, у якій протиставляються клінічний і статистичний прогнози. Низка робіт Міла, зокрема і спільно з Л. Кронбахом, присвячена проблемам валідності психологічних тестів. Зробив внесок у розвиток MMPI. Останні дослідження пов’язані з класифікацією в психопатології, яка, на його думку, є проблемою прикладної математики. Один із засновників (1953) Міннесотського центру філософії науки, президент Американської психологічної асоціації (1962). Помер у 2003 р.

У вересні 1952 р. у Берні учасники Другого Міжнародного конгресу, присвяченого методиці Роршаха, ухвалюють рішення про заснування Міжнародного товариства Роршаха (нагадаємо, що цю ідею було висловлено ще в 1949 р. під час роботи Першого міжнародного з’їзду). Створення міжнародної мережі національних товариств, асоціацій і груп, що об’єднують фахівців, які працюють із методикою Роршаха та іншими проєктивними техніками, публікація міжнародного журналу під назвою «Роршахіана» (Rorschachiana) і спеціалізованого бюлетеня (Bulletin of the International Rorschach Society), полегшення взаємодії між дослідниками, збереження архівів досліджень за методикою Роршаха та іншими проєктивними методиками — це основні завдання, які ставило новостворене наукове товариство.

У середині 1950-х рр. у психодіагностиці, насамперед американській, складається напрям, який буде одним з основних у тестуванні, — вимірювання творчості. Цьому сприяє відоме розчарування в тестах для визначення рівня інтелектуального розвитку, які виявилися непридатними до діагностики креативності. Найсуттєвіший внесок у розроблення тестів креативності роблять дослідження Дж. Гілфорда та його колег, здійснені у рамках Південно-Каліфорнійської програми дослідження здібностей.

Жваву дискусію серед психологів, які займаються тестами, викликала поява книжки Пола Еверета Міла «Клінічний чи статистичний прогноз: теоретичний аналіз та огляд отриманих даних» (Clinical versus Statistical Prediction: A Theoretical Analysis and a Review of the Evidence, 1954). У цій роботі зіставляли ефективність клінічних висновків, що стосуються деякої безлічі тестових чи інших даних, і тих висновків, які могли бути отримані за допомогою статистичних процедур, наприклад рівняння регресії. Хоча П. Міл начебто й доводить велику ефективність статистичного прогнозу, його дослідження, як з’ясовується пізніше, не позбавлене методичних прорахунків. Суперечкам про ефективність того чи іншого передбачення судилося довге життя в психодіагностиці, і зіткнення полярних точок зору простежуються у відповідній літературі аж до кінця XX століття.

Лі Джозеф Кронбах

Народився 1916 р. у Фресно (Каліфорнія). Бакалавр коледжу Фресно (1934), магістр Каліфорнійського університету (1937), доктор філософії Чиказького університету (1940). На перших етапах освіти приділяв основну увагу хімії та математиці, але вже перед закінченням коледжу прослухав навчальні курси з психології. З 1940 до 1946 р. викладає психологію в коледжі штату Вашингтон, у цей самий час розпочав роботу над своєю найвідомішою і неодноразово перевиданою книжкою, що стала настільною для всіх, хто вивчає психодіагностику, — «Сутність психологічного тестування». Кронбах пізніше займається військовими тренувальними програмами, а в 1946 р. повертається до Чиказького університету, де працює як професор до 1948 р. Професор психології освіти Іллінойського університету (1948–1964). Дослідження в галузі статистики привели його до відкриття формули визначення надійності тестів, відомої як «коефіцієнт альфа». Багато уваги приділяв розвитку математико-статистичного апарату психологічних вимірювань. Відомі також його роботи в галузі психології освіти та психології особистості. Вів активну організаційну роботу в науковій галузі, президент Американської психологічної асоціації (1955–1957). Помер 1 жовтня 2001 р. в Атертоні (Каліфорнія).

Важливою подією цих років, подією, що стосується всіх дослідників у сфері тестування, було те, що Комітет із тестових стандартів Американської психологічної асоціації (АРА, 1952), прагнучи внести ясність у проблему валідності тестів, виокремлює чотири її основні види: критеріальну, конкурентну, змістовну й конструктну. Важко переоцінити опубліковані АПА у 1954 р. «Технічні рекомендації для психологічних тестів і діагностичних методик» (Technical Recommendations for Psychological Tests and Diagnostic Techniques), а пізніше — «Технічні рекомендації для тестів досягнень» (Technical Recommendations for Achievement Tests, 1955), що надали психологам довгоочікувану технологію розроблення діагностичних інструментів.

Розвитку математико-статистичного апарату психологічних вимірювань присвячені в цей період праці Лі Джозефа Кронбаха. Він присвячує їх аналізу внутрішньої структури тестів, способам визначення надійності та валідності. До цього ж часу належать широко відомі дослідження Дональда Фіске, який звертається до критеріїв валідності тестів.

Безсумнівний інтерес становили й розпочаті в цей період дослідження Георга Раша, який розробляв модель конструювання психологічних тестів. Він намагався створити шкали, нормативні показники яких були б незалежні від конкретної вибірки стандартизації. Незважаючи на використання цієї моделі в побудові окремих тестів, а також під час комп’ютерного тестування, багатьма психологами відзначається відома софістичність положень Раша.

Велике значення мало ухвалення АРА в 1953 р. першого зводу «Етичних стандартів психологів», який надалі буде періодично оновлюватися відповідно до умов професійної діяльності психологів, що змінюються. Проблемам поширення і використання тестів була присвячена велика частина цього документа. Нарешті, завдяки зусиллям психологів АРА, а також за участі Американської асоціації освітніх досліджень і Національного комітету з вимірювання в освіті з’являється настільна книга для всіх, хто займається розробкою тестів та їх використанням, — «Технічні рекомендації для психологічних тестів і діагностичних методик» (1954). Із цього документа починається упорядкування діагностичної діяльності психологів, закладено її нормативно-правову основу.

Серед подій 1950-х рр. не можна не згадати й публікацію «Діагностичного і статистичного посібника з психічних розладів» (DSM, 1952), підготовленого Американською психіатричною асоціацією. Це була нова класифікація психічних розладів, яка не могла не вплинути на розробку психодіагностичного інструментарію. Згодом низку методик розроблятимуть ніби під цей класифікатор, насамперед це стосується тестів, призначених для використання в клініці.

1.3.6 Розвиток психодіагностики в 1960-ті рр.

Шістдесяті роки XX століття — роки дискусій про тести. Особливо запеклими ці дискусії були в Сполучених Штатах. Стурбованість громадськості дотриманням цивільних прав, особливо права особистості на приватне життя, «підігрівала» деяку підозрілість щодо тестів для оцінки рівня інтелектуального розвитку та особистісних якостей. MMPI зазнав жорсткої критики тому, що деякі його запитання вимагали інформації про свободу совісті та сексуальний досвід. Потенційно існувала можливість того, що відповіді на такі запитання можуть бути використані не за призначенням.

Весь листопадовий випуск журналу American Psychologist 1965 р. був присвячений атакам на психологічне тестування і заявам на його захист. У 1966 р. на рівні сенату США обговорювалося рішення про повну заборону тестів, але воно не було підтримано більшістю. За словами тодішнього голови Комісії Конгресу США з послуг населенню, тести не виправдовують себе й тому не повинні використовуватися. Багато психологів із різних причин приєдналися до цих атак на тести. Деякі з них ніколи не бачили цінності певних тестів, і тепер їхня думка була винесена на суд широкої аудиторії і набула широкого розголосу. Потужний потік критики біхевіористично орієнтованих психологів був спрямований, зокрема, на проєктивні методики.

Як і варто було очікувати, у біхевіористів було багато претензій до методик, призначених для вимірювання особистісних особливостей прихованим, непрямим шляхом. Їх дратували міркування про підсвідомі конфлікти, механізми захисту та силу «Я». Вони були переконані в тому, що якщо психологи мають бажання виміряти певні особистісні характеристики, то повинні робити це через виокремлення безпосередніх критеріїв-показників цих характеристик. Наприклад, для вимірювання тривожності мають бути використані спеціально призначені для цієї мети шкали або, ще краще, фізіологічні показники (гальванічна реакція шкіри, частота пульсу, дихання). Стверджувалося і те, що настільки, наскільки це можливо, поведінка людини має спостерігатися і оцінюватися в природних умовах.

Потрібно зазначити, що зусилля критиків не залишилися марними. У відносно короткий період їхні погляди стали популярними серед студентів, а також враховувалися під час планування аспірантських навчальних планів. На багатьох факультетах психології США викладання теорії та практики проєктивного підходу зводилося до мінімуму знань про нього або ж ці навчальні курси просто ліквідовувалися. Складалася ситуація, яка здавалася неймовірною в 1940-ті рр., але яку психологи, що пережили кризу кінця 1920-х — початку 1930-х рр., вважали б дивно знайомою. У 1963 р. «Журнал проєктивних методик» змінив назву на «Журнал проєктивних методик і оцінки особистості»⁴⁴.

Проєктивні методики, які першими випробували на собі удар критики, не залишилися єдиним її об’єктом. Шкали з визначення рівня інтелектуального розвитку зазнали осуду за те, що під час стандартизації часто не включалися вибірки з різних етнічних груп. Дитину або дорослого з гетто порівнювали з більш привілейованою групою. На основі таких порівнянь допускали дискримінацію в шкільному навчанні та під час прийняття на роботу. Діти, які отримували низькі бали за тестами, «відкидалися» в спеціальні класи, де навчання велося на нижчому рівні. Дорослим відмовляли в прийомі на роботу. Цілком зрозуміло, що тести інтелекту виступали інструментом, що обґрунтовує соціальну несправедливість, і це викликало обурення в широкої громадськості.

Нью-Йорк став першим містом США, яке перестало використовувати групові тести для діагностики інтелекту всередині шкільної системи, і це було підхоплено в інших містах. Групи борців за громадянські права, батьків і трудові колективи були проти психологічного тестування, тому що вони сприймали його як утиск прав особистості.

Можна подумати, що всі розробники та користувачі тестів у цей час були зайняті тільки тим, щоб знайти затишне місце й перечекати події. Але це не так, навпаки, незважаючи на оборонну позицію, вони продовжували продуктивно працювати, і як не дивно, у деяких випадках ця продуктивність була зумовлена висунутими проти них звинуваченнями. Вельми показовими є дані, наведені в «Щорічнику психічних вимірювань». Сьоме видання «Щорічника» фактично складалося з двох томів (1972). Якщо в п’ятому виданні було перераховано 957 тестів, у шостому — 1219, то в сьомому — 1157. Близько 53 % тестів у сьомому виданні були новими, приблизно 42 % становили переглянуті тести, і тільки близько 6 % були «старими».

Бурос у своєму черговому огляді тестів (1970), спрямованих на діагностику особистісних особливостей, підрахував, що в другій половині 1940-х рр.⁴⁵ таких було видано 379. З них 279 були не проєктивні, а 83 — проєктивні. Підданий значній критиці тест Роршаха залишався винятково популярним тестом. Він лідирував за кількістю публікацій, але його швидко наздоганяв MMPI. Серед інших тестів для діагностики особистісних якостей найзначніша кількість досліджень була присвячена ТАТ, опитувальникам Едвардса (Edwards Personal Preference Schedule), Олпорта (Allport–Vernon–Lindzey Study of Values), Раймонда Кеттелла (Raymond Cattell’s 16 Personality Factors), Каліфорнійському (California Psychological Inventory), нарешті, гештальт-тесту Бендер. Психологічне тестування, хоча й перебувало під вогнем критики, здавалося, обростало товстим захисним покриттям.

Одна з основних турбот руху за громадянські права в США того часу полягала в розриві кола бідності для значних верств населення, й одним із засобів досягнення цього було раннє дитяче навчання. Тому відродилися спроби психологів розробити критерії вимірювання інтелекту дітей молодшого віку.

У 1967 р. було представлено нову індивідуальну шкалу Векслера для оцінювання рівня інтелекту дошкільнят і молодших школярів (Wechsler Preschool and Primary Scale of Intelligence, WPPSI). У керівництві із цього тесту Векслер критикував теорію Піаже, стверджуючи, що «розумові здібності не є несумірними, навпаки, вони безперервні і, отже, можна використовувати ті самі або подібні завдання для їхньої оцінки в різні вікові періоди». Представляло інтерес і те, що тест призначався як для білих, так і для дітей з інших рас.

Через два роки було представлено Шкали розвитку немовлят Бейлі (Bayley, 1969), які були стандартизовані на 1262 дітях віком від 2 до 30 місяців. Ця вибірка, як передбачалося, представляла населення США в цьому віковому діапазоні. Тест складався зі шкали для визначення рівня інтелектуального розвитку, шкали моторних здібностей і запису поведінки немовлят з оцінкою за рейтинговими шкалами.

Питання, чому діти погано встигають у школі, ставили й раніше, але рідко з такою наполегливістю, як у ці роки. Відомі тести не могли з усією визначеністю вказати на причини неуспішності. Тому було розроблено додаткові тести, основною метою яких було оцінити навички, необхідні для читання. Трьома найвідомішими з них були Міннесотський перцептивно-діагностичний тест (Minnesota Percepto-Diagnostic Test), Тест візуального розвитку Фростінга (Frostig Developmental Test of Visual Perception) та Іллінойський тест психолінгвістичних здібностей (Illinois Test of Psycholinguistic Abilities, ITPA). Перший зі згаданих тестів було запропоновано в 1963 р. і повторно стандартизовано в 1967 р. на дітях віком від 5 до 18 років. За допомогою цього тесту передбачалося виявляти дітей з емоційними розладами, а також тих, що мають проблеми із читанням унаслідок впливу психічного або органічного фактора. Тест Фростінга, як і ITPA, не був призначений для діагностики уражень мозку, а мав на меті визначення ступеня розвитку деяких здібностей. Обидва тести були стандартизовані на дітях дошкільного та раннього шкільного віку. Тест Фростінга міг проводитися як індивідуально, так і в групах. Він складався із субтестів на моторну координацію, вміння розрізняти фігури, а також завдань, пов’язаних із перестановками фігур. ITPA був індивідуально проведеною процедурою, що ґрунтувалася на теорії спілкування Ч. Осгуда. Відповідно лінгвістичний процес було поділено на: 1) встановлення сенсу вхідної інформації (декодування), 2) організацію та інтеграцію інформації (організація) і 3) вираження ідей у деякій формі спілкування (кодування). Було розроблено кілька субтестів: слухового та візуального сприйняття (декодування); аудіо-мовленнєва та візуально-моторна асоціації (організація); вербальний і мануальний вираз (кодування).

Ральф Рейтен запропонував набір тестів, включно з WISC або WAIS, як інструменту для визначення зони ураження мозку в дітей і дорослих.

Набір Рейтена викликав великий інтерес, але майже непоміченим залишився простий інструмент — розроблений Г. Тіном (H. C. Tien) тест на органічну цілісність (Organic Integrity Test). Він містив у собі 10 наборів, що складалися з трьох кольорових картинок кожен. Тому, кого тестували, показували першу картинку, а потім він мав вибрати, яка з двох інших підходить до неї. Вважалося, що підбір за кольором більш примітивний, ніж на підставі форми.

Джон Л. Хорн

Народився 7 вересня 1928 р. Має ступені бакалавра Денверського університету (1956), доктора філософії з психологічних вимірювань та особистості Іллінойського університету (1965), був студентом Р. Кеттелла. Працював у департаменті психології Денверського університету як асистент (1961–1965), асоційований професор (1965–1969), професор (1970–1986). Також займався дослідженнями в університетах Лондона та Лунда (Швеція). З 1986 р. й дотепер — професор психології університету Південної Каліфорнії. Поряд із Кеттеллом є творцем теорії плинного і кристалізованого інтелекту, якій і було присвячено його докторську дисертацію «Плинний і кристалізований інтелект: факторно-аналітичне дослідження структури первинних розумових здібностей» (1965).

Як можна було помітити, у нашому історичному огляді йдеться переважно про тести, що розробляються американськими психологами. Зрозуміло, це не означає, що психологи інших країн залишалися осторонь таких досліджень. Просто їхній внесок не настільки значний. Дуже часто тести, розроблювані за межами США, базувалися на вже наявних методиках. Прикладом може слугувати розпочате британськими психологами в 1965 р. розроблення національного тесту для вимірювання інтелекту, тесту, покликаного замінити популярні шкали Векслера і Стенфорд — Біне. Британські шкали здібностей (British Ability Scales, BAS) були підсумком цієї роботи. Тест призначався для обстеження осіб віком від 2,5 до 17,5 років і складався з 23 шкал, спрямованих на вимірювання шести сфер інтелекту: швидкості інформаційних процесів, мислення, просторової уяви, перцептивного добору, короткочасної пам’яті, нарешті, відновлення і застосування знань. Так само кожна зі шкал містила кілька субшкал. Три показники характеризували інтелект — IQ загальний, IQ візуальний і IQ вербальний. Особливістю цього тесту було те, що він ґрунтувався на різних, фактично несумісних одна з одною теоріях. Так, наприклад, деякі субшкали створювалися на основі теорії латентних рис Раша, інші спиралися на теорію Ж. Піаже. Незважаючи на те, що пізніше цей тест був рестандартизований у США (Елліот, 1990), він так і не зміг замінити шкали Векслера.

У галузі розвитку теорії інтелекту найпомітнішим явищем 1960-х рр. стає кубічна модель відомого американського психолога Дж. Гілфорда. Продовжуючи традиції Л. Терстоуна, відповідно до поглядів якого інтелект складається з окремих, незалежних одна від одної здібностей, Дж. Гілфорд припускає існування 120 факторів інтелекту й розробляє тести для їхнього вимірювання.

У середині 60-х рр. Дж. Хорн завершує своє докторське дослідження з вивчення структури інтелекту. Пізніше це дослідження призведе до теорії, яка матиме велику вагу у вимірюванні здібностей, — теорії плинного і кристалізованого інтелекту (спільно з Р. Кеттеллом).

Джуліан Бернард Роттер

Народився 1916 р. у Брукліні. Бакалавр у галузі хімії (Бруклінський коледж, 1937), магістерський і докторський ступені з психології (Айовський університет, 1938 р. та Індіанський університет, 1941). Після Другої світової війни, під час якої служив військовим психологом, працює з Дж. Келлі в університеті Огайо. З 1963 р. професор психології Коннектикутського університету. Основні роботи в галузі соціального навчання та клінічної психології. У дослідженнях особистості виходив із визнання індивідуальних відмінностей у сфері покладання відповідальності за те, що відбувається з людиною. Увів поняття інтернального та екстернального локусу контролю. Перший мають особи, схильні брати відповідальність на себе, а другий характерний для тих, хто приписує відповідальність зовнішнім факторам (випадок, доля тощо). У галузі психологічного тестування особистості виходить із того, що будь-який тест має базуватися на розвиненій теорії, що стосується природи вимірюваного явища. Крім шкали інтернальності-екстернальності розробив і інші особистісні тести, один із найвідоміших — тест «Незакінчені речення». Помер у 2014 р.⁴⁶

Значущою подією цього десятиліття була розробка критеріально-орієнтованого тестування⁴⁷. Термін був уведений Р. Глейзером (R. Glaser, 1963). На відміну від звичайного тестування, орієнтованого на норми, у критеріально-орієнтованому як система відліку використовується конкретна область змісту тесту. Результат досліджуваного — не те, як він виглядає порівняно з іншими, а, скажімо, освоєний набір арифметичних операцій, обсяг словника тощо. Як зазначала А. Анастазі, у загальному вигляді критеріально-орієнтований підхід рівносильний інтерпретації результатів тесту співвідносно з його доведеною валідністю, а не «за допомогою якихось туманних сутностей, що лежать у його основі». Критеріально-орієнтоване тестування знаходить своє застосування насамперед у сфері навчання (див. нижче розділ, присвячений тестам в освіті).

Створення найпомітніших особистісних опитувальників пов’язане з появою нових психологічних концепцій. Досить яскравим прикладом може слугувати концепція локусу контролю, що розвивається Джуліаном Бернардом Роттером у рамках теорії соціального навчання. Створена на її основі шкала екстернальності — інтернальності (1966) викликала значний інтерес у психодіагностів і стала основою для великої кількості досліджень, узагальнених у 1980-ті рр. («Research with the Locus of Control Construct» — «Дослідження з конструктом локус контролю»: у 3 т., 1981–1984). Не можна обійти увагою і ще один особистісний опитувальник, що базується на теорії потреб, розвиненій Генрі Мюрреєм. Це Форма для дослідження особистості (The Personality Research Form, PRF), представлена в 1967 р. Джексоном. Цей опитувальник можна віднести у відомому сенсі до важкої артилерії психодіагностики; спочатку він складався з двох паралельних форм, що налічують 440 завдань, також було розроблено ще дві паралельні форми по 330 завдань! Ще одна теорія, цього разу теорія розвитку Еріка Еріксона, була підґрунтям для розроблення Опитувальника психосоціального балансу (The Inventory of Psychosocial Balance, 1963)⁴⁸. Хоча згадані опитувальники й не посідали перших місць у рейтингах популярності, для нас вони важливі тим, що наочно ілюструють ту думку, яку доводиться неодноразово повторювати: розвиток психодіагностики, подолання різної глибини криз забезпечується не лише удосконаленням математико-статистичного апарату, а насамперед розвитком теорії вимірюваних явищ.

Вальтер Мішель

Народився 1930 р. у Відні. Бакалавр Нью-Йоркського університету (1952), магістр того ж університету (1953). Докторську дисертацію захистив в університеті штату Огайо (1956). Професор низки університетів США. На формування поглядів Мішеля найбільший вплив справили Дж. Келлі та Дж. Роттер, відомий як творець шкали інтернальності-екстернальності. Широко відомий як критик теорії особистісних рис. В останні роки займається вивченням розумових процесів. Його дослідження в галузі психології особистості широко відомі в усьому світі, і без згадки про них неможливо уявити собі психологію XX ст.

Спостерігається певний прогрес у розробленні проєктивних технік. Тест Хольцмана було запропоновано як відповідь на критику, спрямовану проти тесту Роршаха. Ці «чорнильні плями» мали дві еквівалентні форми, кожна з яких складалася із 45 карток-завдань. Від обстежуваного вимагалося дати одну відповідь на кожну картку. Були встановлені нормативні показники. Однак цей тест не отримав широкої підтримки серед психологів. Тим не менш, незважаючи на триваючу критику проєктивних методик, не тільки з’являються нові, а й не знижується популярність уже відомих. Досить сказати, що опублікована в 1964 р. бібліографія досліджень із тестом Роршаха налічувала 3855 найменувань! Із цього випливає, що навіть у випадку однієї з проєктивних методик, нехай найпопулярнішої, мова може йти про сформовану галузь наукових досліджень.

Ближче до кінця 1960-х рр. психологічна громадськість багатьох країн світу втягується в дискусію, що почалася з публікації книги Вальтера Мішеля «Особистість і оцінка». У категоричній формі Мішелем стверджувалося те, що немає сталості, стійкості в особистісних рисах, які вимірюють психологи. Отже, результати таких вимірювань — це, власне, дезінформація і мають бути замінені вимірами середовища, у якому здійснюється поведінка особистості. Ця дискусія стимулювала увагу дослідників до факторів довкілля, до того, що перебуває за межами особистості. Компромісне рішення зрештою звелося до того, що варіативність поведінки людини пояснюється взаємодією особистості та ситуації. Ця дискусія нагадала психологам більш ранні суперечки в соціальній психології, суперечки про те, наскільки атитюди особистості реалізуються в її поведінці.

Аж ніяк не випадково дискусія, ініційована Мішелем, збіглася з початком бурхливого розвитку такої галузі психології, як «психологія середовища». Природний у зв’язку із цим і інтерес до інструментів оцінювання оточення. З’являються шкали оцінювання домашнього оточення, апробовують методики опису оточення через типи поведінки людей, які перебувають у цьому оточенні, вивчають можливість створення шкал для передбачення успіхів у розвитку інтелекту й досягнень у навчальній діяльності. У цих дослідженнях долається традиційна для психодіагностики індивідуально-психологічна парадигма.

Артур Дженсен

Народився 24 серпня 1923 р. Володар ступеня бакалавра Каліфорнійського університету (1945), магістра державного коледжу Сан-Дієго (1952), доктор філософії Колумбійського університету (1956). Учень Ганса Айзенка. Працював асистентом в Інституті психіатрії Університету штату Меріленд (1955–1956), як запрошений дослідник — в Інституті психіатрії Лондонського університету (1956–1958). Професор Каліфорнійського університету (1958–1966), психолог-дослідник Інституту навчання людини (з 1961) і професор психології освіти (з 1966) того ж університету. В історію психології та психодіагностики увійшов як найпослідовніший пропагандист і захисник теорії успадкованості інтелекту, причому цей інтелект вважається доступним для вимірювання психологічними тестами. Основні роботи Дженсена присвячені доведенню того, що рівень інтелекту національних меншин США (чорношкірі американці, мексиканці та ін.) нижчий, ніж у білого населення, і це зумовлено генетично.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Нарешті, 1960-ті рр. — це роки появи комп’ютеризованих тестів (перші такі тести з’являються на початку 1960-х). Рівень розвитку інформаційних технологій дає змогу психологам покласти вирішення багатьох діагностичних завдань на комп’ютер, який обіцяє стати незамінним інструментом провідного дослідження психолога. Одним із перших комп’ютеризованих тестів був MMPI⁴⁹. Цікаво те, що вже на порівняно ранньому етапі комп’ютеризації тестів усвідомлюються ті небезпеки, які можуть виникнути на цьому шляху. У виданих Американською психологічною асоціацією «Стандартах для освітніх і психологічних тестів і посібників до них» (Standards for Educational and Psychological Tests and Manuals, 1966) було введено вимогу розумного пояснення тих підстав, на яких базуються програми інтерпретації комп’ютеризованих тестів.

У 1961 р. розпочався новий проєкт Інституту психічних вимірювань Буроса. Додатково до «Щорічника психічних вимірювань» випускається перший том нового видання — Tests in Print, покликаного, так само як і «Щорічник», інформувати фахівців про нові комерційні тести й результати, отримані під час їх використання.

Завершилися 1960-ті рр. грандіозним скандалом, викликаним публікацією Артуром Дженсеном (Jensen, 1969) у Гарвардському освітньому огляді роботи під назвою «Наскільки ми можемо підвищити коефіцієнт інтелекту й успішність у школі?» (How much can we boost IQ and scholastic achievement), у якій на основі значних досліджень зроблено висновок про те, що інтелект, вимірюваний за допомогою тестів, на 80 % обумовлений генетично. На підставі цього автор стверджував, що відмінності в інтелекті між чорними та білими школярами також зумовлені генетичними відмінностями між расовими групами. Реакція на цю статтю була шокуючою. На щастя, расовим заворушенням, що почалися, запобігла публічна негативна реакція більшості американських учених і громадських діячів на «дослідження» Дженсена. Проте суперечки про успадкованість інтелекту, що зачіпають не тільки психологів, а й широкі кола громадськості, триватимуть і далі.

1.3.7 Розвиток психодіагностики в 1970-ті рр.

Упродовж 1970-х рр. психологічне тестування продовжувало зазнавати нападок із боку критиків, які працюють як у цій галузі, так і поза нею.

Основні напрями критики були тими самими, що й раніше: тести звинувачували в тому, що на їхній основі здійснювалася сегрегація дітей, багатьох людей позбавляли можливості здобуття освіти, зокрема професійної. Зазначалося, що за багатьма тестами не було переконливих даних щодо їхньої валідності. Були висловлені пропозиції про повну відмову від проведення психологічних тестів. При цьому висловлювалася думка про те, що спостереження за поведінкою людини в природних умовах має більш важливе значення, ніж тестування. Менш ортодоксальні борці з тестами пропонували створити нові тести, які були б більш валідні, ніж старі, і мали б репрезентативні вибірки стандартизації. Також пропонувалося розробляти вузькоспеціалізовані тести із заздалегідь визначеними і ясними критеріями валідизації.

Американська психологічна асоціація (АПА) в 1975 р. підготувала спеціальний звіт для своїх членів. У цьому звіті було представлено дані про існування певних відмінностей, виявлених під час тестування інтелекту в чорних і білих. Середні результати білих дітей були вищими приблизно на одне стандартне відхилення, ніж середні результати чорних підлітків. Було з’ясовано, що ці відмінності постійні упродовж шкільних років, але вони не могли слугувати підставою для сегрегації дітей за расовою ознакою і не можуть розглядатися як доказ генетичних відмінностей між цими расами. АПА запропонувала нове розуміння інтелекту, згідно з яким він насамперед визначається через навички, знання та установки на навчання. Відповідно тести інтелекту мають містити завдання, що репрезентують так зрозумілі його прояви. Було зроблено висновок про нагальну необхідність «кращого й більш справедливого використання тестів».

Звіт АПА спричинив негайну відповідь із боку представників тієї меншості психологів, яка виступала проти тестів: «Психологічне тестування історично було квазінауковим інструментом для увічнення расизму… воно викопало вигрібну яму… для помилкових даних, які посилюють егоїзм білих через приниження чорних людей і є потенційною загрозою геноциду чорних» (стаття Джексона, опублікована в журналі American Psychologist, 1975)⁵⁰.

Незважаючи на невгамовну боротьбу з психологічними тестами, їхня кількість продовжувала зростати. Удосконалюються відомі тести інтелекту, в 1974 р. було опубліковано нову редакцію шкали Векслера для дітей (WISC-R). Не залишається поза увагою психологів і знаменитий Стенфорд — Біне тест. Багато в чому завдяки зусиллям Роберта Торндайка з’являється нова рестандартизація, виконана на значній вибірці (1972). Надалі цю роботу буде продовжено, і чергова рестандартизація тесту з’явиться вже у 80-ті рр. (Торндайк із колегами, 1986).

Роберт Л. Торндайк

Народився в 1910 р. Син відомого американського психолога Едварда Торндайка. Здобув ступені бакалавра з математики Весліанського університету (1931), магістра психології (1932) і доктора філософії (1935) Колумбійського університету. Асистент професора психології в Університеті імені Вашингтона (1934–1936), пізніше — у Колумбійському університеті (1936–1939), там же працював як асоційований професор (1940–1948) і професор (1948–1976). У роки Другої світової війни — майор повітряних сил, займався добором пілотів. У 1953 р. був президентом Психометричного товариства. Основні дослідження присвячені тестуванню здібностей. Відомий як творець тесту когнітивних здібностей (спільно з Е. Хаген), а також групового шкільного тесту розумових здібностей (спільно з І. Лоржем, 1954). Помер у 1990 р.

Зусилля вчених також були спрямовані на розробку нових критеріїв інтелекту, насамперед тих, які не були б пов’язані з культурою. Об’єктом пильної уваги деяких учених стають так звані «культурно вільні» тести, що з’явилися дещо раніше, але реалізовані в них спроби звільнитися від культурно-соціальних факторів виявляються зрештою марними. Один з авторів таких тестів — Раймонд Кеттелл — в 1971 р., ґрунтуючись на дослідженнях свого учня Дж. Хорна (1965), представляє на суд наукової громадськості нову теорію, у якій намагається вирішити горезвісне питання про співвідношення природного й набутого в інтелекті. Розвиваючи погляди Спірмена, він вважає, що G-фактор складається з двох загальних факторів, які були названі плинним і кристалізованим інтелектом. Власне, плинний інтелект — те, що генетично детерміновано, а кристалізований залежить від соціуму і якраз є таким інтелектом, який вимірюється традиційними тестами. Щоправда, він повідомляє, що і кристалізований інтелект не просто вмістилище всього того, що здобуто особистістю впродовж її розвитку, але також, тільки меншою мірою, детермінований генетично. Теорія Хорна — Кеттелла не залишилася непоміченою і неодноразово ставала предметом дискусій не тільки в це десятиліття, а й пізніше.

У роботах відомого англійського психолога Ганса Айзенка продовжує проводитися думка про те, що вимірюваний тестами інтелект щонайменше на 80 % генетично детермінований. Підсумкова праця цього вченого «Структура і вимір інтелекту» (The Structure and Measurement of Intelligence, 1979) крім нової моделі інтелекту, яка багато в чому повторює гілфордівську, доводить до читача нові дані про «розщеплення IQ». Фактично ці дані не залишають місця для середовищних впливів на інтелект.

Величезне значення, і не тільки в США, для підбиття бодай попереднього підсумку нескінченних дискусій, присвячених вимірюванню IQ, мала публікація книжки Леона Дж. Кеміна «Наука й політика IQ» (The Science and Politics of IQ, 1974). Заслуга Кеміна полягає насамперед у тому, що він піддав ретельному аналізу емпіричний матеріал, на якому базується теорія генетичної зумовленості інтелекту. Виявилося, що відомий англійський психолог Сиріл Берт, дані близнюкових досліджень якого вважалися найбільш великими і значущими, ці дані просто фальсифікував. На основі своїх досліджень Кемін повідомляє: «Ми бачимо, що дані Берта, які говорять про безперечно найсильніший вплив спадковості, неспроможні через арифметичні неузгодженості й словесні протиріччя. Кілька описів того, як збирали дані, не збігаються один з одним точно так само, як і опис застосованих «тестів». Оцінки мають суб’єктивне забарвлення. Повну відсутність інформації про методичні подробиці варто вважати просто неприпустимою. Жодна наука не може прийняти за основу подібні дані» (Kamin, 1974, p. 67).

Леон Дж. Кемін

Народився 1924 р. Бакалавр (1949) і доктор філософії (1950) Гарвардського університету. Працював як професор у Макгіллському і Королівському університетах. Професор і керівник департаменту Університету Макмастера (Онтаріо, Канада, 1957–1968). З 1968 р. професор Принстонського університету. Одним із перших довів, що багато з досліджень Берта, які нібито підтверджують генетичну зумовленість інтелекту, — фальсифікація. Багато пише про шкоду й небезпеку теорій генетичної зумовленості IQ. Одна з основних книг на цю тему — «Природа інтелекту. Битва за розум», що містить полеміку з Г. Айзенком і написана спільно з ним, — перекладена російською мовою (2002).

Сиріл Людовик Берт

Народився 1883 року в Лондоні. Ступені бакалавра (1907), магістра (1909) і доктора (1923) здобув в Оксфордському університеті. На формування поглядів Берта вплинуло знайомство з Ф. Гальтоном. Професійна діяльність пов’язана здебільшого з Лондонським університетом (професор педагогіки — 1924–1931 рр., професор психології університетського коледжу — 1931–1950 рр.). Дослідження Берта з генетики інтелекту, спочатку високо оцінені завдяки значним вибіркам досліджуваних, виявилися, як було доведено, спробою видати бажане за дійсне. У цьому випадку бажаним був доказ того, що інтелектуальний розвиток людини спадково детермінований. Виходить у відставку 1951 р., помер 1971 р.

Так було викрито, ймовірно, одну з найбільших містифікацій у психологічній науці. Теорія генетичної зумовленості інтелекту, згідно з одним із центральних положень якої наявні тести вимірюють природний інтелект, виявилася будівлею, збудованою без фундаменту. Тим не менш, цю позбавлену опори будівлю, що дала тріщини, продовжують «ремонтувати» досі.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Переважна більшість нових інструментів вимірювання особистості були опитувальниками, багато з яких могли б бути пристосовані для комп’ютерного опрацювання. Хоча й у цій царині психодіагностики, як і можна було очікувати, критичні голоси були схожі на ті, що лунали майже 50 років тому: інформація під час самозвітів викривляється, люди можуть бути не в курсі особливостей власної поведінки, запитання можуть не зачіпати важливі аспекти особистості.

З особистісних опитувальників, що з’явилися в 1970-ті рр., варто зазначити Опитувальник загального здоров’я Д. Голдберга (1972) і розроблений Т. Міллоном Клінічний мультиаксіальний опитувальник (Millon Clinical Multiaxial Inventory, 1977). Опитувальник Голдберга був призначений для діагностики психічного благополуччя, емоційної стабільності. Один із варіантів опитувальника (1978) швидко набув популярності як своєрідне мірило «якості життя» і був перекладений 28 мовами.

Міллон створює опитувальник на основі власної теорії, згідно з якою розлади особистості трактуються як прототипи. Кожен прототип містить безліч різновидів. У такий спосіб виходить, що, наприклад, шизоїдні або депресивні типи не існують відокремлено, а є різними формами вираження ядра або прототипу особистості. Опитувальник наприкінці 1970-х — на початку 1980-х рр. починає активно впроваджуватися до клінічної психодіагностики, чому сприяє його відповідність прийнятим за кордоном класифікаторам психічних розладів (DSM-III, а пізніше — DSM-IV).

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

У психодіагностиці, особливо клінічній, як і раніше, продовжують користуватися популярністю проєктивні методики, застосування яких через часто недоведену валідність викликає дискусії серед психологів. Деякі клініцисти, такі як Хольт (Holt, 1971), продовжували стверджувати, що результати, отримані за допомогою проєктивних технік, можуть дати набагато більше, ніж будь-яка комп’ютерна роздруківка, незважаючи на те, що вони були отримані емпіричним шляхом.

Було запропоновано ще одну інтерпретаційну систему для тесту Роршаха (Exner, 1976). Її характерною особливістю є психометрична орієнтація автора, який прагне знайти формулу для будь-якої відповіді досліджуваного. До кінця 1970-х рр. починається активно проведене Екснером впровадження цієї системи у світову роршахіану. Йде процес поступового витіснення інших схем інтерпретації результатів за тестом Роршаха, про що свідчать відповідні конгреси та симпозіуми.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Характерною рисою розвитку психодіагностики в 1970-ті рр. у розвинених країнах світу стає її комп’ютеризація. Різко зростає кількість комп’ютерних версій тестів. Однак уже лунають і перші заклики до того, щоб оцінити наслідки комп’ютеризації, вивчити валідність і надійність тестів, пред’явлених і оброблюваних за допомогою комп’ютера. Можливості, що надаються комп’ютером, реалізуються в так званому адаптивному тестуванні⁵¹. Адаптивне тестування будується на основі різних процедурних моделей, але зрештою дослідник прагне з деякої безлічі завдань пред’явити досліджуваному ті, з якими він може впоратися.

Водночас загалом психологи приділяють тестуванню дедалі меншу частку свого часу. У цьому сенсі показовими є клінічні психологи, які завжди були активними споживачами різного діагностичного інструментарію. Так, якщо в 1959 р. у США близько 44 % часу клінічних психологів було приділено діагностуванню за допомогою тестів, то цей показник знизився приблизно до 24 % у 1976 р. Частково цей спад може пояснюватися зростаючою роллю психологів у психотерапії. Навчання психологічному тестуванню стало займати менше місця в аспірантських програмах із психології.

У 1974 р. у Монреалі на Конгресі Міжнародної асоціації прикладної психології (International Association of Applied Psychology, IAAP) відбувається важлива для розвитку та координації психологічних вимірювань подія — засновано Міжнародну тестову комісію (International Test Commission, ITC), до складу якої увійшли представники 15 країн (наразі входять національні психологічні товариства 23 країн, а також усі великі видавництва тестів). Цього ж року побачив світ перший випуск Бюлетеня ITC. Статут і основні організаційні документи Комісії було ухвалено пізніше, в 1976 і 1978 роках.

У 1970-ті рр. стосовно галузі вимірювання індивідуально-психологічних відмінностей найуживанішим стає термін, який до теперішнього часу в багатьох країнах Західної Європи і США майже повністю витіснив раніше поширений — психологічне тестування. Це — психологічна оцінка (див. про це нижче).

У 1970 р. відомий Інститут психічних вимірювань Буроса випускає великий довідково-оглядовий том, присвячений особистісним тестам (Personality Tests and Reviews I), а чотири роки по тому виходить у світ другий випуск — Tests in Print II. Виявився вельми врожайним на довідкову літературу з тестів 1975 р. Пік розпочатої в 1970 р. Інститутом Буроса діяльності з видання тематичних зведень тестів припадає на 1975 р. Цього року вийшли багатосторінкові томи, присвячені тестам для вимірювання інтелекту, математичним, особистісним (другий випуск) тощо.

Завершуючи розгляд подій 1970-х рр., варто зазначити й появу нового видання «Стандартів для тестів», що вийшли в 1966 р. Змінилася їхня назва. Вони стали іменуватися «Стандартами для освітніх і психологічних тестів» (Standards for Educational and Psychological Tests, 1974). «Стандарти» стають відомими в багатьох країнах світу, на їхній основі створюються національні вимоги до психологічних тестів, їхніх розробників і користувачів.

1.3.8 Розвиток психодіагностики в 1980-ті рр.

На початку 1980-х рр.⁵² майбутнє психологічного тестування, у всякому разі в США, здавалося аж ніяк не світлим. Один із випусків журналу American Psychologist (жовтень 1981) був повністю присвячений тестуванню та небезпекам, які йому загрожують, проте в дискусіях намітилася і очевидна позитивна тенденція, суть якої зводилася до того, що цей напрям досліджень не має бути втрачений для науки і практики.

Кількість тестів продовжувала зростати. Для діагностики особистісних особливостей було розроблено чимало нових опитувальників, але дослідників, як і раніше, турбувала думка про те, що відповіді на запитання можуть бути свідомо або неусвідомлено фальсифіковані. Валідність залишалася найбільш вразливим місцем майже кожної діагностичної методики, особливо проєктивної. Тим не менше, роки критики відносно мало вплинули на статус проєктивних тестів. У перший десяток за популярністю входили майже ті самі тести, що й у минулому десятилітті: MMPI, WAIS, гештальт-тест Бендер, тест Роршаха, WISC, тест на доповнення речень, ТАТ, малюнок людини й деякі інші. Дані про найчастіше використовувані в США тести в період з 1935 до 1982 р. подано в таблиці нижче.

Великий інтерес викликала поява останньої (четвертої) версії шкали Стенфорд — Біне (1986). Це були 15 субтестів із завданнями, розташованими в порядку зростання складності. Велике значення мала зміна ставлення до того, що вимірював тест. Поступово відходять у минуле стосовно тестування інтелекту терміни «розумовий вік», «інтелект» і «IQ». Вони були замінені поняттями «когнітивний розвиток» і «стандартний віковий бал». «Сирі» бали, отримані в результаті обстеження, конвертувалися в стандартний віковий бал (СВБ).

Що дали ці зміни? Згідно з деякими критиками, вони були спробою подолати 20-річний спад у тестуванні інтелекту (Spruill, 1987). Введення показника СВБ у нову версію тесту Стенфорд — Біне принесло безсумнівний успіх його розробникам, щоправда, дещо затьмарений тим, що в цьому тесті стандартне відхилення дорівнювало 16, тоді як переважна більшість інших шкал мала стандартне відхилення 15. Тим самим ускладнювалося зіставлення результатів, отриманих за допомогою різних тестів. Четверта версія шкали Стенфорд — Біне була покликана погасити той негативний емоційний заряд, носієм якого був IQ-показник. Якою мірою це вдалося, сказати важко, у усякому разі, поняття стандартного вікового бала швидко знайшло гарячих прихильників серед тих, кому набридло обговорювати питання, пов’язані з успадкованим і набутим в інтелекті, відклавши їхнє розв’язання до кращих часів.

Подальшого розвитку набувають векслерівські шкали для вимірювання інтелекту. Незадовго до смерті його творця виходить перероблений WAIS (WAIS-R, 1981). Нова версія Wechsler Preschool and Primary Scale of Intelligence (WPPSI-R) з’явилася в 1989 р. Ця шкала була повторно стандартизована на 1700 дітях від 3 років до 7 років і 3 місяців, мала кращі завдання, було внесено інші зміни, але в основному це була та сама шкала.

Свіжим струменем у тестуванні інтелекту була батарея для вимірювання інтелекту дітей, що з’явилася в це десятиліття, розроблена в Університеті Алабами Аланом Кауфманом. Оціночна батарея Кауфмана для дітей (Kaufman Assessment Battery for Children, 1983) увібрала в себе останні досягнення в галузі тестування інтелекту. Автор відмовляється від традиції, згідно з якою дітей відносили до тієї чи іншої категорії на основі коефіцієнта інтелекту. В оцінювальній батареї для характеристики розумового розвитку дитини використовуються множинні показники, а всі когнітивні завдання розглядаються автором як критерії того, чого дитина навчилася.

Безсумнівним досягненням психологів 1980-х рр., досягненням, що має безпосередній стосунок до діагностики здібностей, було видання в період з 1982 до 1989 р. п’ятитомника «Успіхи в психології людського інтелекту» (Advances in the Psychology of Human Intelligence).

Роберт Стернберг

Народився 8 грудня 1949 р. у Ньюарку (Нью-Джерсі) у вчительській родині. Інтерес до психології, особливо тестів інтелекту, виник у нього ще в дитячі роки через те, що під час навчання в школі він завжди мав низькі показники за цими тестами й не міг погодитися з такою обставиною. Закінчив Єльський університет зі ступенем бакалавра (1972), ступінь доктора філософії здобув у Стенфордському університеті (1975). Професор факультету психології Єльського університету. Має численні публікації з різних напрямів психологічної науки, один із найчастіше цитованих сучасних дослідників. Обирався президентом Американської психологічної асоціації (2003). Найбільшу популярність здобула його тріархічна теорія інтелекту.

Ця праця була видана за редакцією відомого американського психолога Роберта Стернберга, чия тріархічна модель інтелекту⁵³, що розроблялася в цей період, претендувала на пояснення взаємовідносин між інтелектом, з одного боку, і пізнавальними процесами, досвідом індивіда, зрештою, його поведінкою, з іншого (докладніше про це далі). Попри те, що ця модель інтелекту має відверто когнітивістський характер, важливим є те, що її автор критикує психофізіологічну редукцію інтелекту, властиву, наприклад, дослідженням Г. Айзенка. Ще одним свідченням уваги психологів до проблеми інтелекту стало видання «Міжнародного інформаційного бюлетеня з людського інтелекту» (Human Intelligence International Newsletter, 1980–1987), що висвітлював не тільки дослідження в різних країнах, а й застосування їхніх результатів у галузі освіти. Важливою подією для розуміння місця і значення тестів у сучасному суспільстві став вихід друком книжки «Тестування здібностей: сфери застосування, наслідки та полемічні питання» (Ability Testing: Uses, Consequences, and Controversies, 1982). У цій двотомній праці розглядалися результати використання тестів здібностей у школах і вищих навчальних закладах, при прийомі на роботу. Особливу увагу було приділено етичним проблемам, що виникають у психологічному тестуванні.

У ці роки ще одна теорія поповнює аннали психології інтелекту. Її творець Говард Гарднер прагне довести, що інтелект — явище багатокомпонентне, а ці компоненти (принаймні п’ять) функціонують самостійно та відрізняються один від одного (докладніше див. далі).

Поповнюється арсенал особистісних опитувальників. Надбанням психодіагностів у 1989 р. стає MMPI-2. Незважаючи на свою схожість із MMPI, MMPI-2 — це новий діагностичний інструмент. Такий висновок випливає з безлічі новацій у MMPI-2. Досить сказати, що з’явилося 15 нових так званих змістовних шкал, кожна з яких, за винятком трьох, «супроводжується» різною кількістю субшкал (загалом 27 субшкал). Були й інші нововведення. Опитувальник було стандартизовано на вибірці з однаковим представництвом чоловіків і жінок та пропорційним представництвом національних меншин. Необхідність у появі MMPI-2 зумовлена різними причинами. Насамперед варто згадати про те, що з моменту народження MMPI минуло чимало часу й була потрібна принаймні чергова стандартизація. Розробники прагнули виключити двозначні або «образливі» твердження, наприклад такі: «Я думаю, що Лінкольн був більш знаменитою людиною, ніж Вашингтон». Також за минулі десятиліття зазнали змін сенс і значення деяких тверджень, таких, зокрема, як твердження: «Я важлива особа». Якщо в 1930-ті рр. тільки 9 % нормальних дорослих людей погоджувалися із цим твердженням, то наприкінці XX ст. ситуація різко змінилася. Приблизно 49 % сучасних американських чоловіків і жінок згодні із цим твердженням! У MMPI-2 було також осучаснено мову близько 14 % тверджень.

Говард Гарднер

Народився 11 липня 1943 р. у Скрентоні (Пенсільванія) у сім’ї німецьких євреїв, які емігрували в 1938 р. до США. Закінчив Гарвардський університет зі ступенем бакалавра за спеціальністю «Соціальні відносини» (1965). Також навчався в Лондонській школі економіки (1965–1966), Гарвардській медичній школі та Бостонському університетському центрі з вивчення афазій (1971–1972). Має ступінь доктора філософії (1971). Трудову діяльність розпочав як учитель музики (1958–1969). Працював у Бостонському шпиталі психологом (1972), пізніше — у Бостонській університетській школі медицини (1972–1975). У Гарвардському університеті був керівником проєкту «Зеро», що триває і нині (1973), професор цього університету (1986–1998). Професор медицини (1979) і неврології (1984) Бостонської університетської школи медицини. Нині — професор Гарвардської вищої школи освіти (з 1998). Гарднер широко відомий своїми роботами в галузі педагогічної психології, психології мистецтва і творчості. Автор 23 книг, перекладених більш ніж на 20 мов світу. Творець теорії множинного інтелекту, представленої в книзі «Структура розуму. Теорія множинного інтелекту» (1983).

Вісімдесяті роки — роки значного пожвавлення у факторних дослідженнях особистості. На симпозіумі, присвяченому факторним дослідженням особистості (Гонолулу, 1980), у виступах Льюїса Голдберга, Наомі Такемото, Андре Комрі і Джеррі Віггінса обґрунтовувалася п’ятифакторна модель особистості, що отримала назву «Великої п’ятірки». Не можна сказати, що її автори були цілком оригінальні у своїх дослідженнях (пор. із дослідженнями, виконаними Терстоуном у 1930-х рр., і пізнішими роботами Р. Кеттелла), проте модель викликала значний інтерес. Пол Коста й Роберт Мак-Крей, які раніше розвивали трифакторну модель особистості (1976), додають до своїх факторів нейротизму, екстраверсії та відкритості досвіду ще два: схильності до згоди та сумлінності. На основі цієї моделі ними створюється перший опитувальник, призначений для діагностики «Великої п’ятірки» (1985).

Тим часом з’являється безліч комп’ютерних версій тестів, які дедалі частіше приваблюють психологів. Упродовж 1983–1984 рр. результати 300 тис. тестових досліджень інтерпретували за допомогою комп’ютера і висловлювали припущення, що до 2000 р. практично всі психологічні тести будуть автоматизовані. Однак якщо в 1970-ті рр. багато психологів виявилися зачаровані можливостями комп’ютерів і не надто дослухалися до голосів, які заявляли про проблеми, що їх приносить із собою комп’ютеризоване тестування, то цього десятиліття застереження лунають дедалі частіше, мають більш обґрунтований характер і не залишаються поза увагою наукової громадськості. Вказується на необхідність продовження досліджень із визначення валідності багатьох з автоматизованих тестів та отриманих у такий спосіб інтерпретацій (Groth-Marnat і Shumaker, 1989). Комп’ютерні інтерпретації, як виявилося, потребують періодичного перегляду. Також наголошується на тому, що мають бути вирішені питання, пов’язані з кваліфікацією, з одного боку, розробників програмного забезпечення, а з іншого — психологів, які проводять комп’ютерне тестування. Комп’ютерні інтерпретації справедливо характеризуються як такі, що грішать розпливчастими твердженнями загального характеру й тим самим застосовні майже до кожної людини.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

У 1984 р. з’являється ще одне довідкове видання, присвячене тестам, — «Критика тестів» (Test Critiques), яке поряд зі «Щорічниками психічних вимірювань» стає важливим джерелом інформації та критичних оцінок щодо сотень тестів. Завершиться ця десятитомна серія в 1994 р.

Перевидання Американською психологічною асоціацією 1985 р. «Стандартів для освітнього та психологічного тестування» (Standards for Educational and Psychological Testing) стало черговою віхою в удосконаленні нормативно-правової основи діагностичної діяльності.

У 1982 р. Любін, Ларсен і Матараццо опитали понад 200 психологів, які працювали в психіатричних лікарнях, громадських центрах психічного здоров’я, школах для розумово відсталих, психологічних консультаціях і лікарнях для ветеранів. Психологів просили розставити в порядку убування найчастіше використовувані ними тести. У 1988 р. Краг і Горовітц провели схоже опитування. Вони запропонували керівникам тренінгів 38 різних установ (клініки психічного здоров’я, установи для розумово відсталих, психіатричні заклади та лікарні для ветеранів) назвати застосовувані ними тести.

Опитування 1982 р.	Опитування 1988 р.
Шкала Векслера для вимірювання інтелекту дорослих	Шкала Векслера для вимірювання інтелекту дорослих (переглянута)
Міннесотський багатоаспектний особистісний опитувальник	Тест тематичної апперцепції
Зорово-моторний гештальт-тест Бендер	Тест на досягнення широкого спектра
Тест Роршаха	Зорово-моторний гештальт-тест Бендер
Тест тематичної апперцепції	Тест Роршаха
Шкала Векслера для вимірювання інтелекту дітей	Тест «Намалюй людину»
Словниковий тест у картинках Пібоді	Міннесотський багатоаспектний особистісний опитувальник
Тести на завершення фраз	Тести на завершення фраз
Рисунковий тест «Дім — дерево — людина»	Шкала Векслера для вимірювання інтелекту дітей (переглянута)
Тест «Намалюй людину»	Рисунковий тест «Дім — дерево — людина»

Як видно, обидва списки дуже схожі, і тести, зазначені в них, використовуються давно. Цей факт дає змогу стверджувати, що практика застосування психологічних тестів залишається досить стабільною.

1.3.9 Розвиток психодіагностики в 1990-ті рр.

Опублікований у 1992 р. одинадцятий випуск Щорічника психічних вимірювань містив відомості про 477 комерційних тестів (тести, що, на відміну від дослідницьких, видано і призначено для продажу фахівцям)⁵⁴.

Найбільша частина цих тестів призначалася для діагностики особистості (28,3 %), тоді як на дослідження інтелекту були орієнтовані лише 4,6 % від загального числа нових тестів (нагадаємо, що кожен новий випуск Щорічника не повторює раніше опубліковані тести, за винятком випадків перевидання або рестандартизації).

Серед тестів для діагностики інтелекту, як і раніше, перші за популярністю місця займають призначені для різних вікових груп шкали Векслера. Ці шкали вдосконалюються: так, у 1991 р. виходить третя редакція шкали для дітей (WISC-III), 1997 р. — третя редакція шкали для дорослих (WAIS-III)⁵⁵.

Продовжують розробку нових тестів для вимірювання інтелекту А. Кауфман і Н. Кауфман. У 1990 р. був опублікований «Короткий тест інтелекту Кауфмана», що складається з одного вербального та одного невербального субтестів і охоплює віковий діапазон від 4 до 90 років. У 1993 р. цими дослідниками запропоновано «Тест інтелекту підлітків і дорослих Кауфмана». Під час розроблення тесту було зроблено спробу інтегрувати теорію плинного і кристалізованого інтелекту з поглядами інших дослідників. Відмінною рисою тесту є безліч незвичайних і цікавих завдань, що привертають увагу обстежуваних.

Варто згадати і про розвиток у США «Британської шкали здібностей», про яку вже згадувалося раніше. Її переглянута й розширена версія під назвою «Диференціальні шкали здібностей» була видана Елліоттом у 1990 р. У цих шкалах автор уникає поняття інтелекту і воліє говорити про специфічні здібності. Теоретичне обґрунтування шкал має еклектичний характер; використовується однопараметрична модель теорії «завдання — відповідь», що дає змогу градуювати кожне завдання за рівнем складності (використовується стратегія адаптивного тестування). Загалом шкали завдяки безлічі психометричних нововведень характеризуються високою складністю проведення та опрацювання результатів, що може перешкоджати їх поширенню. Нові погляди на вимірювання пізнавальної діяльності знайшли своє відображення і в «Системі когнітивної оцінки», розробленій Дж. Дасом і Наглієрі (1997). Завдання, що входять до тесту, який визначає так званий когнітивний статус, призначені для вимірювання основних пізнавальних функцій, що беруть участь у навчанні, але, як передбачається, незалежних від шкільного навчання. Тест створено відповідно до авторської моделі інтелекту, яка вважає планування, увагу, симультанне й сукцесивне опрацювання інформації його найважливішими складовими.

Джон Б. Керролл

Народився 5 червня 1916 р. Здобув ступінь бакалавра Весліанського (Wesleyan) університету (1937), пізніше навчався в Лінгвістичному інституті Мічиганського університету (1937). Ступінь доктора філософії із загальної психології присуджено в Міннесотському університеті (1941). Керролл був студентом Флоренс Гудінаф. Працював в університеті штату Індіана (1942–1943), Чиказькому (1943–1944) та інших університетах США, Гарвардській вищій школі освіти (1949–1967), пізніше став професором психології Університету Північної Кароліни (1974–1982), там же керував психометричною лабораторією імені Терстоуна (1974–1979). Почесний професор цього університету з 1982 р. Зробив значний внесок у розвиток лінгвістики, навчання іноземних мов і дослідження індивідуальних відмінностей у когнітивних здібностях. Творець трирівневої (ієрархічної) моделі інтелекту, у завершеній формі представленої ним у книжці «Когнітивні здібності людини: огляд факторно-аналітичних досліджень» (1993).

Не залишаються забутими й тести для оцінювання пізнавальної діяльності немовлят. Серед найцікавіших, які привернули увагу дослідників, можна назвати Тест інтелекту немовлят Фейгана (Fagan Test of Infant Intelligence, 1992) та Оцінку вікового розвитку немовлят і дітей раннього віку (Infant-Toddler Developmental Assessment, 1995).

У царині теорії привертає до себе увагу концепція інтелекту, що розробляється американським психологом Джоном Керроллом. Вона являє собою ще один «ієрархічний погляд» на структуру інтелекту (докладніше див. далі).

Інтерес до проблеми інтелекту в тому вигляді, як він вимірюється тестами, виявився вельми стійким, і своєрідним підсумком більш ніж двадцятирічних досліджень у цій царині була публікація «Енциклопедії людського інтелекту» (Encyclopedia of Human Intelligence, 1994). Водночас не припиняється воістину вічна дискусія про вроджене (генетичне) і набуте в інтелекті. Виходить друком книга американських психологів Річарда Гернстайна й Чарльза Мюррея «Дзвоноподібна крива. Інтелект і класова структура американського суспільства» (The Bell Curve: Intelligence and Class Structure in American Life, 1994). Констатуючи відмінності в IQ між різними етнічними групами, що населяють США, автори, вважаючи успадкованість інтелекту дуже високою, вказують на негативні суспільні явища, пов’язані з появою замкнутих еліт і нижчих каст.

Процеси розвитку і використання особистісних тестів не були настільки дискусійними в цей період. Незначно, порівняно з минулим десятиліттям, змінюється ситуація з популярністю особистісних опитувальників. Аналіз даних, що містяться в PsycLIT⁵⁶, за період від січня 1990 до липня 1996 р. дає змогу вказати на такі найчастіше цитовані опитувальники (табл. 1.1).

У 1992 р. публікується варіант MMPI, призначений для обстеження підлітків, — MMPI-A. Цей опитувальник, який почали розробляти в 1989 р., було стандартизовано на вибірці, що складалася з 805 юнаків і 815 дівчат віком від 14 до 18 років. До опитувальника було включено нові шкали: чотири шкали валідності та шість додаткових шкал.

У 1990-ті рр. у психодіагностиці триває вивчення ролі ситуацій у поведінці індивідуума. Природно, що здебільшого це стосується не звичайних життєвих ситуацій — основна увага приділяється аналізу поведінки людини в складних, стресових умовах. Розробляються і відповідні діагностичні інструменти. До досліджуваних феноменів насамперед належать посттравматичні стресові розлади, для вимірювання яких створюються численні опитувальники. Дедалі більшого значення надають розробленню інструментів, що дають змогу оцінити особливості реагування на складну ситуацію (захисні механізми, копінг-поведінка тощо).

Не втрачають свого авторитету серед психологів і проєктивні тести. Поряд із появою нових іде розвиток уже відомих. Переважаючою схемою інтерпретації результатів за тестом Роршаха стає та, що розвивається в роботах Дж. Екснера. У 1993 р. Екснер публікує нормативні дані, що спираються на обстеження 700 нормальних дорослих і 1390 дітей віком від 5 до 16 років. Ірвінг Вейнер, відомий фахівець із тесту Роршаха, зазначає, що за останні два десятиліття ця популярна методика перетворилася на стандартний і надійний із погляду психометрії інструмент оцінювання особистості, застосування якого дає змогу зробити безліч обґрунтованих висновків. Сказане стосується розробок Дж. Екснера, що мають, як уже зазначалося раніше, виразну психометричну спрямованість. Водночас залишаються і прихильники якісного аналізу результатів за тестом Роршаха, хоча їх стає дедалі менше й менше. Проходять чергові міжнародні конгреси, присвячені тесту Роршаха і проєктивним методикам (XIV — в 1990-му, XV — в 1996-му, останній у це десятиліття XVI конгрес відбувся 1999 р. в Амстердамі). Виходить друком 23-й том популярного серед фахівців із проєктивних методик видання «Роршахіана» (1999).

Порівняльний аналіз популярності проєктивних тестів і особистісних опитувальників показує, що й за рамками клінічної психології проєктивна техніка не втратила свого значення. Проведене в США в 1990 р. опитування 64 керівників консультаційних психологічних програм із питання використання тренінгу особистісної оцінки під час підготовки психологів-консультантів показало, що 45 % опитаних використовують у своїх програмах так звану «об’єктивну» особистісну оцінку, а 32 % — проєктивну. Для проведення «об’єктивної» особистісної оцінки найчастіше використовують MMPI, Каліфорнійський психологічний опитувальник та опитувальники Кеттелла. Для проєктивної особистісної оцінки застосовують тест Роршаха, ТАТ і методики незакінчених речень.

Початок 1990-х рр. відзначено значним зростанням кількості тестів, використання яких передбачає наявність комп’ютера. Інститут психічних вимірювань Буроса повідомляв про те, що кількість таких тестів зростає із 4 у 1965 р. до 400 — в 1990 р. Водночас здебільшого це комп’ютеризовані вже відомі тести, а не тести, спеціально розроблені з урахуванням можливостей комп’ютера (комп’ютерні тести). До кінця 1990-х рр. можна констатувати певний спад інтересу до комп’ютеризованих тестів, і не тільки тому, що часто виникають проблеми з їхньою надійністю і валідністю. Багато психологів, насамперед тих, що працюють у клініці, не задоволені пропонованими програмами інтерпретації одержуваних результатів, цілком обґрунтовано вважаючи, що ця робота — завдання діагноста.

У 1990-ті рр. Центр психічних вимірювань Буроса⁵⁷ розпочинає черговий проєкт — публікацію реферативних настільних книг за окремими напрямами тестування. У 1994 р. виходить том, присвячений психологічному оцінюванню в школі. Своєрідним підбиттям підсумків розвитку психодіагностики в 1990-ті рр. стали публікації чергового, тринадцятого, випуску «Щорічника психічних вимірювань» (1998), у якому повідомляється про 370 нових тестів (у 1999 р. виходить додаток до цього Щорічника) і двотомного Tests in Print V (1999). Не можна не згадати й унікальне 6-томне видання (1995), присвячене некомерційним тестам (тести, що не вийшли за рамки наукових досліджень і не призначені для продажу іншим користувачам), здійснене Американською психологічною асоціацією (Directory of Unpublished Experimental Mental Measures).

Дедалі більша зацікавленість урядових органів США в застосуванні психологічних тестів призводить у 1993 р. до утворення Ради з тестування та оцінювання. Головне завдання цієї Ради полягає в роз’ясненні різноманітним урядовим службам значення психологічних тестів як знарядь державної політики. Опубліковані Радою звіти свідчать про те, що найбільшого значення американський уряд надає тестуванню в галузі освіти, а також удосконаленню наявних тестів.

У 1999 р. вийшло нове видання «Стандартів освітнього та психологічного тестування». У них з’явилися суттєві зміни у формулюванні поняття валідності тесту, що викликало неоднозначну реакцію серед психологів⁵⁸.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Отже, «1990-ті рр. свідчили про неухильне підвищення та поширення інтересу до психологічного тестування. На це вказує як розробка нових тестів, частина яких відображає принципово нові підходи, так і безперервні дослідження наявних тестів поряд із систематичним переглядом їхніх більш ранніх версій»⁵⁹. Додамо також, що після завершення цього десятиліття закінчився більш ніж столітній період розвитку психодіагностики. За цей час значного прогресу було досягнуто в розробці методик, за допомогою яких намагалися вимірювати чи не всі можливі прояви індивідуальності. Психодіагностика пройшла як через піки популярності та визнання, так і через низини лютої критики та навіть забуття в окремих країнах світу. У нове тисячоліття ця наука, як і вся психологія, увійшла з безліччю невирішених проблем, але з обґрунтованою переконаністю в можливості їх розв’язання.

1.3.10 Розвиток психодіагностики в першому десятилітті XXI ст.

Чим ближче та точка в історії психодіагностики, яка називається «сьогодні», тим важче говорити про події, що відбуваються в цій галузі психологічного знання, виокремити найзначніші з них. І в цьому немає нічого дивного. Історія — це, як добре відомо, розповідь про минуле, пізнане. Коли ж події, про які потрібно було б писати, через їхню близькість до теперішнього часу автору не відомі, а відомі ще не отримали належної оцінки й розуміння, що можливо тільки після закінчення деякого часу, складається вельми своєрідна ситуація, що передбачає можливість переосмислення цієї історії. Цю можливість ми й залишаємо за собою на майбутнє.

На самому рубежі XX і XXI ст. з’являються чотири томи «Щорічника психічних вимірювань» (2001, 2003, 2005, 2007; відповідно 14, 15, 16 і 17 томи), що само по собі знаменно, оскільки раніше ці видання не виходили настільки часто й регулярно. Останній, 17-й, том дає інформацію про 209 нових тестів.

Певний прогрес помітний у сфері тестування інтелекту. Насамперед варто зазначити появу нових редакцій найпопулярніших шкал Векслера для дітей і підлітків (WISC-IV, 2003), а також дітей дошкільного та молодшого шкільного віку (WPPSI-III, 2002). Відбувається розвиток і не менш відомої шкали Стенфорд — Біне. У новій, п’ятій, редакції (2003) цієї шкали значно розширено віковий діапазон (від 2 років до 85 і старше); найголовніше ж у тому, що ця версія дає змогу обстежити осіб із високими інтелектуальними показниками, а також оцінити ступінь обдарованості (giftedness).

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Не залишається поза змінами й «Оціночна батарея Кауфмана для дітей» (Kaufman Assessment Battery for Children, K-ABC; 1983). У 2004 р.⁶⁰ автори суттєво переробили тест, який називається тепер KABC-II. Відтепер він базується на двох моделях інтелекту: перша — О. Р. Лурії, друга — Кеттелла — Хорна — Керролла (так звана CHC-модель); шкалу досягнень усунуто, введено нові показники. Змінився і вік осіб, для яких використовується тест (від 3 до 18 років). Основні показники можуть бути отримані як на основі моделі Лурії, так і на основі CHC-моделі, різниться тільки час тестування (25–55 хв для першої і 35–70 хв для другої).

Певних успіхів досягнуто також у сфері вимірювання соціального та емоційного інтелекту (див. гл. 4).

У Росії відбулася перша з 1970-х рр. дискусія про тести інтелекту, яка була відображена на сторінках журналу «Психологія. Журнал Вищої школи економіки». Залучивши найвідоміших російських та українських фахівців у галузі психодіагностики, дискусія показала, що існує значний інтерес до надійних і валідних психологічних тестів, зокрема тестів інтелекту. Водночас варто визнати й відсутність достатньо розвиненої психодіагностичної (тестової) інфраструктури як у Росії, так і в Україні. Тести не можуть успішно застосовуватися, якщо немає їхніх розробників, відповідних дослідницьких лабораторій, спеціалізованих видавництв, чинних, а не декларативних документів про етичні засади їхнього використання, врешті-решт, без сертифікації та атестації тих, хто з ними працює.

У перше десятиліття XXI ст. став значно поповнюватися перелік особистісних опитувальників. Згадаємо лише найвідоміші. До них можна віднести Опитувальники Бека для молоді (Beck Youth Inventories), створені спільно з Дж. Бек (Beck, 2002) і призначені для вимірювання симптомів депресії; симптомів тривоги; симптомів необґрунтованої гнівливості; симптомів порушеної поведінки; оцінки Я-концепції. Кожен із 5 опитувальників складається з 20 описів думок, почуттів і поведінки, пов’язаних з емоційними та соціальними проблемами дітей і підлітків. Віковий діапазон обстежуваних — 7–14 років.

Інший опитувальник — опитувальник обсесивності-компульсивності Кларка — Бека (Clark–Beck Obsessive-Compulsive Inventory, CBOCI) — створений спільно з Д. Кларком (2002) і призначений для скринінгу осіб з обсесивними та компульсивними симптомами. Він складається з 25 тверджень, що описують відповідні симптоми. Віковий діапазон обстежуваних — 17 років і старше. Становлять інтерес і нещодавні розробки, здійснювані під керівництвом американського психолога Міллона, — Міллонівська діагностика для поведінкової медицини (Millon Behavioral Medicine Diagnostic, MBMD — M. Antoni, C. Millon, S. Meagher, S. Grossman, 2003). Він призначений для осіб віком від 18 років. У ньому містяться 165 запитань, що утворюють 29 змістовних шкал, які скомпоновано в 5 сферах (наприклад, стилі копінгу, психіатричні індикатори, модератори стресу), 6 показників негативних для здоров’я звичок (наприклад, алкоголь, куріння, наркотики) і 3 показники, що характеризують вірність відповідей. У 2005 р. опубліковано Міллонський допідлітковий клінічний опитувальник (Millon Pre-Adolescent Clinical Inventory, M-PACI — T. Millon, R. Tringone, C. Millon, S. Grossman, 2005), призначений для дітей віком від 9 до 12 років. Він складається з 97 запитань і дає змогу оцінити сім особистісних, стільки ж клінічних показників, а також містить дві шкали, що дають змогу встановити достовірність відповідей обстежуваного.

Чергове обговорення наукового статусу проєктивних методик, що відбулося у 2000–2001 рр. у США на сторінках журналу «Psychological Science in the Public Interest» (що має значно ширше коло читачів, ніж спеціалізовані видання), знову продемонструвало, що протистояння між супротивниками та прихильниками проєктивного підходу не тільки зберігається, а й зміцнюється. Цього разу предметом обговорення були три основні, найвідоміші й часто використовувані в клініці методики: тест Роршаха, тест тематичної апперцепції (ТАТ) і малюнок фігури людини. Валідність показників цих методик було піддано (вкотре!) сумніву. Прихильники проєктивного підходу доводили його обґрунтованість у вирішенні низки клініко-діагностичних завдань. У цій дискусії відбилися крайні точки зору й небажання шукати компроміс між об’єктивним і проєктивним підходами до діагностики особистості (про це докладніше див. у гл. 6).

У перші роки нового століття відбулися два міжнародні конгреси з тесту Роршаха та інших проєктивних методик (Рим, 2002; Барселона, 2005), побачили світ нові томи «Роршахіани». Основною темою 25 тому щорічника (2002) були проблеми діагностики психічної травми, 26 (2004) — крос-культурні дослідження, у 27 томі (2005) розглядали питання взаємозв’язку даних, одержуваних за допомогою методики Роршаха, з факторами «Великої п’ятірки».

Досить важливою подією стала публікація книжки «Позитивна психологічна оцінка: посібник із моделей і вимірювань» (2003). У ній американські, канадські, німецькі та англійські психологи з різних боків розглядають проблему переходу від діагностики, вираженої в поняттях розладів, порушень, до діагностики, описуваної поняттями позитивних перспектив особистості. У Росії вийшли два підручники з психодіагностики, а у 2007 р. з’явилося нове, третє, видання «Словника-довідника з психодіагностики», підготовлене видавництвом «Пітер». У Москві відбулися конференції «Психологічна діагностика й тестування персоналу» (2004, 2005), що консолідують психологів-діагностів СНД, які працюють із персоналом різних державних і недержавних установ.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Для з’ясування популярності тестів повторене у 2006 р. опитування російських психологів (про перше опитування див. розділ 1.5) вивело на перше місце особистісний опитувальник Кеттелла, друге місце посів тест Люшера, а третє — MMPI, причому йдеться про його первісну редакцію. Водночас наголошується, що «…вітчизняні підприємства та організації вважають за краще не купувати ліцензій на західні тести… навіть найпопулярніші. А контрафактні продукти застосовують майже всі» («Психологическая газета», 18.08.2006). Сказане можна розцінювати лише як свідчення неблагополуччя в практиці тестування, що зберігається.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Серед подій, що мають значення для всіх психодіагностів, необхідно згадати і про нове видання Американської психологічної асоціації — її праці «Етичні принципи психологів і кодекс поведінки» (2002).

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

1.4 Тестування в освіті

Одразу обмовимося, що до власне психологічних тести освітні (або тести досягнень) не належать, оскільки спрямовані насамперед на оцінку ступеня засвоєння того чи іншого навчального матеріалу. Проте розробка психологічних тестів багато в чому впливала й на розвиток інструментів оцінювання знань, ці дослідження йшли пліч-о-пліч, у них брали участь психологи, а тому в історії психодіагностики не можна оминути увагою тестування у сфері освіти, яка була й залишається основним споживачем психологічних тестів. А. Анастазі справедливо зауважує, що в тестах досягнень основний інтерес зосереджений на тому, що індивід може робити до теперішнього часу. Ці тести на відміну від тестів інтелекту і здібностей здебільшого оцінюються в термінах валідності за змістом.

Найбільш ранні відомості про перевірку успішності в європейській школі датуються приблизно 1200 р. У цей час Університет Болоньї проводив перший усний іспит на здобуття ступеня доктора філософії. Це був єдиний іспит, який на той час складали студенти, і зазвичай тривав він близько тижня. Цікаво, що іспит цей проходив у таверні, і студенти швидко встановили традицію пригощати їжею та напоями як своїх колег, так і викладачів. Природно, що іспит нерідко переходив у п’яні сварки й бійки. Майже 500 років такий усний іспит залишався єдиним видом «тесту» на академічну успішність. У 1700 р. у Кембриджському університеті усний іспит було запроваджено і для отримання нижчого ступеня магістра. На початку XIX ст. письмові іспити стають у Європі загальноприйнятими. У США перші письмові іспити було запроваджено в Массачусетсі в 1845 р.

Вважається, що першопрохідцем у галузі педагогічного вимірювання був преподобний Джордж Фішер, директор школи в Англії. Ще на початку 1860-х рр. цей педагог зрозумів необхідність встановлення стандартів успішності в навчанні. Для використання у своїй школі Фішер розробив так звані «книги шкал». Він присвоював значення одиниці для вираження найвищого показника, якого можливо досягти, і значення п’яти для позначення найменших досягнень у таких предметах, як правопис, математика, навігація, Святе Письмо, французька мова, загальна історія, малювання тощо.

Американський лікар і психолог Дж. М. Райс (1857–1934) заслуговує на визнання як перший із тих, хто розпочав масове тестування в школі. Він винайшов три різних тести на правопис, які використовував для перевірки приблизно 33 тис. учнів 4–8-х класів у 21 місті США. Звіт про результати цього дослідження було видано в 1897 р.

Цей звіт викликав фурор серед американських викладачів. Одним із висновків дослідження було те, що кількість часу, проведеного в щоденному тренуванні з правопису, не має безпосереднього зв’язку з успіхами в ньому (багато пізніше за оригінальними даними Райса було розраховано коефіцієнт кореляції, що дорівнює −0,12). Із цього випливав висновок про те, що дітей потрібно не стільки вчити правопису, скільки розвивати їхній розум. Згодом Райс спрямував свою увагу на пошук інструментів, що дають змогу оцінити рівень оволодіння арифметикою. У 1902 р. він склав серію арифметичних тестів для 4–8-х класів і провів їх приблизно із 6 тис. учнями з 18 шкіл, розташованих у 7 містах. Наступного року було підготовлено мовний тест у формі презентації оповідання, за яким учні мали писати твір. Понад 8 тис. учнів із 9 різних міст писали такі твори. Вони були оцінені Райсом за винайденою ним п’ятибальною шкалою, яку, як відомо, чекало велике майбутнє. Однак роботи Райса, незважаючи на їхній новаторський характер, не були гідно оцінені його сучасниками. Батьком вимірювання в освіті в США був визнаний Е. Торндайк.

Виявляючи інтерес до статистики, Торндайк спільно з Фоксом у 1903 р. опублікував дослідження, у якому було розроблено та використано кілька тестів, пов’язаних з арифметичними операціями. Метою їхнього дослідження було вивчення взаємовідносин між різними арифметичними операціями.

Того ж року Торндайк видає книжку під назвою «Освітня психологія» (Educational Psychology). У ній описувалися ті види тестів, які вважалися найкращими для визначення успіху в навчанні.

Публікація цієї книги ознаменувала появу нової галузі — освітньої психології, у якій знайшлося місце і проблемам вимірювання. Розробленню цих проблем присвячена робота Торндайка, що стала класичною, «Вступ до теорії розумових і соціальних вимірювань» (Introduction to the Theory of Mental and Social Measurements, 1904). Крім статистичних методів у цій книзі обговорювали принципи побудови тестів.

У грудні 1909 р. Торндайк представив науковій громадськості свою широко відому Шкалу почерку. Ця шкала, по суті справи, була першим інструментом для вимірювання продукту освіти. Торндайк зібрав зразки почерків, які класифікувалися експертами як різні за якістю. Для того, щоб утворити шкалу, він розташував ці зразки в порядку зростання їхньої якості.

Шкала почерку Торндайка поклала початок етапу стрімкого розвитку тестів із багатьох освітніх предметів. Цьому значною мірою сприяв приплив у США іммігрантів, що зумовив збільшення набору учнів. Також зростала потреба у кваліфікованих робітниках, що вимагало їхнього навчання і, звісно, розвитку інструментів для оцінки його ефективності. До цього часу належить розробка арифметичних тестів К. Стоуном (C. W. Stone), одним із послідовників та учнів Торндайка. Широко відомі як Стандартні тести Стоуна, вони зробили внесок у вимірювання в освіті і стали основою для досліджень іншого учня Торндайка — С. А. Кертіса (S. A. Courtis). Результатом зусиль Кертіса стала Серія арифметичних тестів А (1909). Пізніше з’являється значно вдосконалена серія В (1914).

Під час перевірки безкоштовних шкіл Нью-Йорка в 1910–1911 рр. уперше було використано тести для вимірювання успішності учнів як засіб оцінки ефективності шкільної системи. Серед використовуваних під час цієї перевірки тестів (було обстежено понад 30 тис. учнів) були й тести Кертіса. Вони ж були залучені в подальших широкомасштабних дослідженнях у Бостоні, Клівленді, інших великих містах США.

Серед інших підготовлених Торндайком дослідників, які зробили свій внесок у розвиток вимірювання в освіті, був Б. Р. Букінгем. У 1913 р. він розробив шкалу правопису, яка представляла новий тип вимірювального інструменту. Рівні складності 50 слів, відібраних для шкали, були визначені на підставі відсотка правильних відповідей учнів різних класів.

Після цього слова були розставлені в шкалі відповідно до їхнього рівня складності. До шкали увійшли також 125 допоміжних слів. Теоретичною основою тесту Букінгема було положення про те, що здатність до правопису може бути виміряна тим рівнем складності, якого може досягти учень за цією шкалою. Принцип побудови шкали Букінгема був використаний Л. П. Айресом у його Шкалі правопису, а також іншими фахівцями з освітнього вимірювання під час створення тестів для різних предметних галузей: С. Вуді — для тестів на математичні операції; Г. Г. Готцом — для алгебри; В. А. С. Хенмоном і Г. А. Брауном — для латині; М. Р. Трабу — для мовознавства, а також М. Дж. Ван-Вагененом — для тестів з історії.

Результати тестових досліджень у великих містах спонукають керівництво шкіл до відповідних нововведень. У «Дванадцятому щорічнику Національного товариства з дослідження освіти» (1913) уперше було надано офіційні рекомендації щодо використання тестів у школі. Керівництво шкіл починає активно використовувати статистичні методи. В університетах було розроблено спеціальні курси для навчання статистичних методів майбутніх адміністраторів і технічних фахівців у галузі освіти. Основним підручником слугував перероблений Торндайком «Вступ до теорії розумових і соціальних вимірювань» (1913).

Для сприяння вивченню роботи шкіл незалежними організаціями, міськими та окружними шкільними департаментами, державними відділами громадського навчання, а також університетськими центрами були створені бюро освітніх досліджень під керівництвом видатних фахівців у розвитку вимірювання. Це забезпечило прогрес у галузі шкільних вимірювань. Ці бюро надавали послуги із забезпечення тестами персоналу шкіл, проводилася стандартизація наявних тестів, створювалися нові. Адміністрація та вчителі шкіл ознайомлювалися з тестами й технікою їхнього проведення. Продаж і використання тестів, на думку Ашбо (1918), зросли до безпрецедентних розмірів. Цей автор повідомляв про те, що в 1916 р. було реалізовано близько 900 тис. копій одного з популярних тестів, а щорічний продаж деяких інших перевалив за 100 тис. примірників. Використання тестів не обмежувалося межами США. Їх розсилали в багато країн світу. До 1918 р. В. С. Монро представив список 109 стандартизованих тестів на вимірювання успішності, які вже були на ринку, включно з 84 тестами, створеними для молодших класів (до 8-го класу включно), а також 25 тестів — для старших класів. Переважна більшість тестів для початкової школи становили тести на вимірювання успіхів у математиці й лише один тест оцінював ефективність навчання малювання. Тести з іноземної мови лідирували серед тих, які призначалися для старшокласників.

Напередодні Першої світової війни тести для вимірювання інтелекту були визнані як найважливіші інструменти освітньої психології. Інтелект став особливою галуззю дослідження в освітній психології, і лідером цього напряму також був Торндайк. У 1918 р. Торндайк формулює принцип, на якому має базуватися тестування в освіті. Суть цього принципу полягає в тому, що якщо щось існує, то воно існує в певній кількості. Навчання пов’язане зі змінами в людині; зміна полягає у відмінності між двома ситуаціями; кожна із цих ситуацій відома нам тільки за виробленим продуктом — виготовленими речами, вимовленими словами, виконаними діями тощо. Вимірювання будь-якого із цих продуктів означає визначення його кількості в такий спосіб, що в підсумку ми будемо знати його величину краще, ніж до вимірювання.

Упродовж 10 років, що передують Першій світовій війні, а також якийсь час після неї Торндайк був свого роду оракулом освітньої психології США, його погляди на тести та інтелект видавалися непорушними й не підлягали обговоренню.

Сьогодні освітні тести зазвичай поділяють на батареї загальних досягнень і тести з конкретних навчальних предметів. Батареї тестів загальних досягнень дають змогу отримати профіль показників успішності за основними галузями шкільних знань. Основна перевага цих тестів у тому, що дослідник має можливість порівняння основних результатів учня, досягнутих у різних галузях знань. Іноді таке порівняння можливе й на досить тривалих відрізках навчання, під час переходу з класу в клас. Тести з конкретних навчальних предметів дають змогу глибше проникнути в структуру успішності засвоєння певної галузі знання, що особливо важливо в разі спеціалізації учнів у якійсь науці. На сьогодні, у всякому разі у США, напевно, дуже важко знайти навчальну дисципліну, за якою не існувало б стандартизованого тесту досягнень. Крім згаданих тестів в освіті використовують близькі між собою діагностичні та критеріально-орієнтовані методики. Перші використовують для виявлення причин та аналізу труднощів, що виникають у навчанні, за допомогою других ведеться постійне оцінювання ступеня оволодіння відповідними навичками (про критеріально-орієнтоване тестування див. вище).

1.5 Психодіагностика в дореволюційній Росії та в СРСР

Становлення і розвиток психологічного тестування не залишалося поза увагою російських психологів. У дореволюційній Росії початку XX ст. тести були добре відомі й популярні. Особливий інтерес до тестів виявляли педагоги, які сподівалися з їхньою допомогою отримати відомості про ступінь обдарованості учнів, особливості їхньої особистості, здійснити діагноз і прогноз психічного розвитку. Робилися спроби організації при школах кабінетів для експериментально-психологічного (тестового) обстеження учнів. Прихильники природничо-наукового напряму в розвитку психології (А. П. Нечаєв, Н. Є. Румянцев, Г. І. Россолімо та ін.) активно сприяли поширенню ідей тестування, часто, подібно до своїх західних колег, покладаючи на тести занадто великі надії.

Григорій Іванович Россолімо

Народився в 1860 р. Професор Московського університету, видатний фахівець у галузі психіатрії, неврології та психології. Основоположник дитячої неврології в Росії. Описав специфічний патологічний рефлекс, відомий надалі під його ім’ям. Висунув ідею кількісної оцінки духовного життя людини для виявлення індивідуально своєрідного профілю розвитку хворої та здорової особистості. «Психологічні профілі» Россолімо були передовими порівняно з діагностичними розробками на Заході. Помер у 1928 р.

Роботи з психологічного тестування в Росії до 1917 р. насамперед пов’язані з іменами видатних психіатрів і психологів Г. І. Россолімо і Ф. Є. Рибакова. У 1908 р. Григорій Іванович Россолімо публікує шкалу для вимірювання рівня розвитку загальних здібностей, що увійшла в історію психології та психодіагностики під назвою «Психологічні профілі». Г. І. Россолімо, конструюючи тест, ішов не емпіричним шляхом, а розробив систему теоретичних уявлень про структуру особистості та інтелекту. Основною метою свого тесту автор вважав вироблення критеріїв відмінності нормальних дітей від тих, що мають різні ступені розумової відсталості (пор. із дослідженнями А. Біне). Це завдання було успішно розв’язано в новій для психологічного тестування того часу формі — тесту, що складається з 11 субтестів (субтести ґрунтувалися на виокремленні 11 психічних процесів, які розбивалися на п’ять груп: увага, сприйнятливість, воля, запам’ятовування, асоціативні процеси) і дає змогу представити отримані дані у вигляді профілю. Завдання варіювалися за категоріями обстежуваних (діти, дорослі інтелігентні, дорослі неінтелігентні). Уперше було запропоновано і формулу перекладу профілю з графічної мови на арифметичну. «Профілі» отримали високу оцінку наукової громадськості, були перекладені кількома мовами.

Не менш цікаві й дослідження Ф. Є. Рибакова, який розробив тест для визначення рівня розвитку просторової уяви. «Фігури Рибакова» швидко стали відомими у світі, за їхньою подобою створювалися численні тести, що використовуються і нині, наприклад тест інтелекту, запропонований Р. Мейлі в 1955 р. Доля всіх дореволюційних тестологічних розробок у Росії — забуття на батьківщині, але використання і розвиток (часто під іншими іменами) за кордоном.

Так само як і за кордоном, у Росії того часу лунали заклики до тверезої оцінки тестів, заклики, що супроводжують розвиток психологічного тестування в усіх країнах і свідчать насамперед про величезне соціальне значення цих досліджень. У 1912 р. Г. І. Челпанов усіляко наголошував, що «психологічні тести мають винятково наукове значення, тобто можуть застосовуватися винятково тільки для наукових досліджень, але не для практичних цілей»⁶¹. Ця думка Г. І. Челпанова, одного з творців і першого керівника Психологічного інституту, ґрунтувалася на тому, що тести дають знання лише про окремі прояви особистості, які до того ж вимагають не одномоментного, а тривалого вивчення, що не забезпечується тестуванням.

У радянський період у педології та психотехніці 1920–1930-х рр. практика тестування набирає обертів. Тести набувають найширшого застосування насамперед у навчально-виховних установах. Плідно працюють у галузі психологічного тестування М. Я. Басов, М. С. Бернштейн, П. П. Блонський, А. П. Болтунов, С. М. Василейський, С. Г. Геллерштейн, В. М. Коган, М. Д. Левитов, А. А. Люблінська, Г. І. Россолімо, І. М. Шпільрейн, А. М. Шуберт та інші.

В Україні публікують свої новаторські дослідження А. М. Мандрика і М. Ю. Сиркін. Основна увага в їхніх роботах приділяється теоретичним аспектам прикладної статистики в психологічному тестуванні (Мандрика, 1931), а також критеріям точності тестових випробувань і сполученості одержуваних даних із соціальними факторами (Сиркін, 1929). Особливо варто відзначити внесок Л. С. Виготського. Розроблене цим видатним психологом вчення про психологічний діагноз, його особливості та етапи зберігає своє значення і донині.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Багато ідей і розробок тих років не тільки відповідали світовому рівню, а й випереджали його. Водночас тривають палкі дискусії про інструменти вимірювання індивідуальних відмінностей. Багато критиків зазначають відсутність теоретичного обґрунтування тестів, без якого вони перетворюються на «наукоподібну гру в бірюльки… псують життя як дорослого, так і дитини»⁶². Серед противників тестів були такі відомі психологи й педагоги, як К. М. Корнілов, А. В. Залкінд, С. С. Моложавий, нарешті Н. К. Крупська. Майже в один і той самий час, з інтервалом у кілька місяців (1927), наукова й педагогічна громадськість країни то виступала за найширшу тестологічну практику (I Педологічний з’їзд), то визнавала тести неприпустимими для загального користування (Конференція з питання про оцінку успішності учнів при педагогічній студії НКП РРФСР). Дискусії, як і тестування, були перервані відомою Постановою ЦК ВКП(б) «Про педологічні збочення в системі наркомпросів» від 4 липня 1936 р.

Про що ж йшлося в цій сумнозвісній постанові, яку всі, хто пише на цю тему, тільки згадують, а не описують? Ознайомимося з основними положеннями в тому вигляді, як вони були сформульовані понад 70 років тому.

У постанові зазначено, що «практика педологів, що протікала в повному відриві від педагога і шкільних занять, звелася в основному до хибнонаукових експериментів і проведення серед школярів незліченної кількості обстежень у вигляді безглуздих і шкідливих анкет, тестів тощо, давно засуджених партією. Ці нібито наукові «обстеження», проведені серед великої кількості учнів та їхніх батьків, спрямовувалися переважно проти школярів, які не встигають або не вкладаються в рамки шкільного режиму й мали на меті довести нібито з «наукової» «біосоціальної» точки зору сучасної педології спадкову й соціальну зумовленість неуспішності учня або окремих дефектів його поведінки, віднайти максимум негативних впливів і патологічних збочень самого школяра, його сім’ї, рідних, предків, суспільного середовища й тим самим знайти привід для видалення школярів із нормального шкільного колективу».

Із цією ж метою діяла велика система обстежень розумового розвитку й обдарованості школярів, некритично перенесена на радянський ґрунт із буржуазної класової педології, яка являє собою формене знущання з учнів, що суперечить завданням радянської школи і здоровому глузду. Дитині 6–7 років ставили стандартні казуїстичні питання, після чого визначали її так званий «педологічний» вік і ступінь її розумової обдарованості. Усе це призводило до того, що дедалі більшу й більшу кількість дітей зараховували до категорії розумово відсталих, дефективних і «важких».

У документі зазначалося, що «…представникам нинішньої так званої педології надається широка можливість проповіді шкідливих лженаукових поглядів і проведення масових, більш ніж сумнівних експериментів над дітьми». ЦК ВКП(б) засудив теорію і практику педології, визнавши її такою, що базується на хибнонаукових антимарксистських положеннях, і зажадав подолання антинаукових принципів і поглядів педологів, їхньої суворої критики. У постановочній частині один із пунктів свідчить: «Ліквідувати ланку педологів у школах і вилучити педологічні підручники»⁶³. Такими є найважливіші з тих, що мають стосунок до психологічного тестування положення цієї постанови.

Як видно, один із найбільш «важких» докорів на адресу тестів полягав у тому, що з їхньою допомогою дедалі більшу й більшу кількість дітей відносили до розумово відсталих. Як же реально було з інтелектуальним розвитком підростаючого покоління в той час? У діагностичних дослідженнях, проведених у 1920-ті рр., було отримано дані про те, що існують національні та соціальні відмінності в рівні інтелектуального розвитку дітей. Широкої популярності набули дослідження інтелекту дітей в Узбекистані. Було виявлено, що рівень інтелекту узбецьких дітей порівняно з російськими та українськими учнями значно нижчий. Причини інтелектуального відставання цих дітей вбачали у важких соціально-побутових умовах, особливостях фізіологічного розвитку. Не тільки середньоазіатські діти, а й діти слов’янського пролетаріату й селян виявилися такими, що мають низький інтелект. Відповідні обстеження кінця 1920-х рр. показали, що IQ радянських учнів у середньому на 7 % нижчий, ніж американських школярів. Водночас IQ дітей службовців був вищим, ніж у дітей робітників, а найнижчий — у дітей селян. Соціальні відмінності в інтелекті між дітьми робітників і службовців мали стійкий характер⁶⁴. Якщо до цього додати дослідження інтелекту дорослих, де у вихідців із робітничо-селянського середовища також відзначався невисокий IQ, і дані про те, що обдарована інтелігенція виявлялася родом із дворянства, духовенства й купецтва, то неважко уявити собі ідеологічну реакцію переможного класу на такі дослідження.

У науковій літературі радянського часу єдиним поясненням втручання вищих партійних інстанцій була вказівка на те, що інтенсивне і неконтрольоване використання «безглуздих» тестів у промисловості і народній освіті призвело до серйозних помилок у справі навчання, виховання, зрештою, класифікації працівників за різними професіями. Згідно з офіційною позицією, зважаючи на тестоманію⁶⁵, що насувається, та її шкоду й було ухвалено цю постанову, яка «поклала кінець «тестології» і розчистила шлях для подальшого плідного розвитку радянської психологічної науки» (М. Г. Ярошевський, 1950).

І все-таки, чому знадобилося накладати заборону на всі роботи в галузі «тестології»? Чи тільки тому, що тести виявляли недостатній рівень інтелекту нового правлячого класу? Вірно, що теорія психологічного тестування істотно відставала від практики, як вірно й те, що тести нерідко потрапляли до рук тих, хто не мав належної психологічної підготовки. Вади практики тестування ототожнювалися з недоліками тестів. Але не це основні причини заборони тестування.

Виступаючи на I Всесоюзному педологічному з’їзді (1927), К. М. Корнілов говорив: «Дозвольте вас запитати, для чого застосовують тести? Якщо все це проводиться на Заході, то інша справа все ж таки радянська школа, тому що в нашому житті ми зовсім не цінуємо фактора інтелекту так високо, як на Заході. Інтелектуально обдарована людина в нас не означає: придатна до життя». Тут дано, можливо поза волею автора, відповідь на запитання, чому тести стали неугодними. Хоча йдеться і про тести інтелекту, ті самі, за допомогою яких «завжди можна «довести», що діти буржуазії дають вищі показники, ніж діти трудящих» (А. В. Петровський, 1967), сказане може бути поширено на будь-які методики вимірювання індивідуальних відмінностей.

Психологічні тести стають непотрібними, ба більше, шкідливими тоді, коли суспільство (або від його імені) знайшло якісь відмінні від наукових критерії, що визначають, наприклад, здатність його членів до тієї чи іншої діяльності. Як такі критерії може виступати приналежність до певного класу, партії, особиста відданість лідеру, конфронтація з владою (або її відсутність) у минулому тощо. Тому-то в історії радянської психології стверджується, що «проблема тестів завжди була (виділено мною. — Л. Б.) однією з найгостріших проблем методологічного озброєння психологічної науки»⁶⁶.

Цікаво, що американський психолог О. Брім, який працює зовсім в інших соціальних умовах, аналізуючи причини негативних настанов щодо тестів у США, вказав на дві основні, які власне до науки стосунку не мають. Перша — особистісні особливості критиків-противників, серед яких переважають особи авторитарного типу, які противляться будь-яким соціальним змінам і, як правило, належать до правих політичних формувань. Друга причина вбачається в системі соціальних цінностей суспільства. Запорукою позитивного ставлення до тестів є схвалення суспільством принципу конкуренції між його членами, принципу, відповідно до якого провідні ролі мають бути віддані найбільш талановитим людям.

Збиток, нанесений психологічній науці розгромом психотехніки й боротьбою з «педологічними збоченнями», величезний і порівнянний, мабуть, лише з тими втратами, яких зазнали біологія і кібернетика. У 1930-ті рр. було ліквідовано ті напрями досліджень, які були сполучними ланками психології з практикою.

Про психологічні тести радянські психологи намагалися забути як про страшний сон. Долі багатьох психологів, що працювали в педології та психотехніці й безслідно зникли в роки репресій середини 1930-х рр., стають відомими тільки сьогодні. Багатьох учених було знищено. Трагічним прикладом може слугувати доля І. М. Шпільрейна, психотехнічні дослідження якого були присвячені вивченню професій, наукової організації праці, розробленню методик добору для Червоної армії. У 1935 р. його заарештували за звинуваченням в антирадянській діяльності, а в грудні 1937 р. — розстріляли.

У передвоєнний період (1935–1941) і більш ніж два повоєнні десятиліття радянська психологія всіляко уникає всього того, що пов’язане з індивідуально-психологічними відмінностями та їх вимірюванням⁶⁷.

У 1960–1970-ті рр. у радянській психології на противагу зарубіжній розвивається так званий «якісний підхід», який реалізується насамперед у діагностиці розумового розвитку. Такий підхід передбачає вивчення здібностей в умовах виконання відповідної діяльності, саме тієї, здібності до оволодіння якою досліджуються. Якісна діагностика, виявившись досить ефективною для вирішення порівняно вузького кола завдань, через свою громіздкість, орієнтованість на лабораторні умови, тобто непристосованість до запитів практики, не могла замінити тести.

Можна досить точно вказати на час відродження тестологічних (психодіагностичних) досліджень у радянській психології. У березні 1969 р. на Центральній раді Товариства психологів СРСР психодіагностику було визнано однією з найменш розвинених галузей психологічного знання, яка вкрай потребувала уваги з боку дослідників. І, хоча цьому передували публікації провідних радянських учених⁶⁸, які доводять принципову неспроможність буржуазних тестів і закликають розробляти діагностичні методики на основі марксистських принципів, більшість психологів рішення ЦР ТП СРСР сприйняли як довгоочікуваний офіційний «дозвіл на тести».

У період, що передував «дозволу на тести», звучали не тільки голоси тих, хто доводив їхню неспроможність. Варто особливо зазначити внесок Ленінградської психологічної школи в становлення радянської психодіагностики. Багато в чому завдяки ініціативі з боку Б. Г. Ананьєва, визнаного лідера ленінградських психологів, тести починають займати повноправне місце в психологічних дослідженнях. Грандіозний проєкт комплексного дослідження людини, що здійснювався під керівництвом Ананьєва, потребував залучення тестів інтелекту, особистісних опитувальників та інших маловідомих тодішнім психологам діагностичних інструментів. Не залишався осторонь і заснований Бехтеревим Ленінградський психоневрологічний інститут. Завдяки роботам психологів і психіатрів цієї наукової установи психологічна громадськість країни дістала можливість познайомитися не тільки з багатьма зарубіжними методиками, а й із першими клініко-психологічними дослідженнями, проведеними з їхньою допомогою.

Говорячи про цей час, хотілося б звернути увагу на те, що від самого початку саме завдання розвитку психодіагностики, а не, припустімо, психологічного тестування або тестології, ставилося перед радянськими вченими. Важко відповісти на запитання про причину використання саме цього терміна. Можна припустити, що однією з причин була його «співзвучність» із якісним аналізом, порівняно з чужорідними, кількісно орієнтованими і тривалий час небезпечними тестуванням, тестологією. Свою роль, очевидно, зіграв і його величність випадок. Слідом за СРСР термін «психодіагностика» входить у вжиток у низці тодішніх соціалістичних країн.

Повернення тестів відбувається на тлі дискусій про предмет марксистської психодіагностики, її місце в системі психологічного знання, принципи та методи, про ставлення до зарубіжного досвіду. Утім, часом ставиться питання і про доцільність існування цього напряму досліджень. У цих дискусіях значне місце відводилося обговоренню ролі тестів у психологічних дослідженнях. Це пов’язано з тим, що у свідомості кількох поколінь психологів слово «тест» пов’язувалося з прикметниками «буржуазний» і «порочний»; у кращому разі вказувалося на «сліпоту» діагностичних методик, переважна більшість яких «не має під собою міцно обґрунтованої наукової бази» (Б. М. Теплов, 1960, 1963).

Критика тестів, їхніх діагностичних можливостей нерідко проводилася з позицій боротьби з «педологічними збоченнями», була емоційно упередженою і зводилася до безпідставних звинувачень у методологічній (читай: ідеологічній) неспроможності. Іноді тести, оголошувані «кількісним підходом» до діагностики психічних явищ, протиставляли вже згаданому «якісному», який визнавали єдино правильним. Під терміном «тестування» розуміли ледь не ідеологічну диверсію, спробу протягнути в радянську науку чужі їй погляди й концепції. Водночас, розуміючи значення тестів, деякі вчені (наприклад, К. К. Платонов, 1972) робили спроби відокремити тест (об’єктивний прийом) від тестування (порочна практика застосування тестів, що склалася за кордоном).

Дискусії про тести періодично спалахують аж до середини 1970-х рр. і остаточно згасають до початку 1980-х. Психологів-практиків, а їхні лави поступово зростають, цікавлять не питання ідеологічної чистоти тестів, а ті можливості, які відкриваються з їхнім використанням у школі, клініці, спорті, в усіх сферах життєдіяльності людини. Тому паралельно з триваючими дискусіями тести спочатку несміливо, а потім дедалі активніше використовують у медико-психологічних дослідженнях, вивченні різних вікових груп, профорієнтації та профвідборі, судово-психологічній експертизі (В. М. М’ясищев та ін., 1969; Б. Г. Ананьєв та ін., 1970–1976; І. М. Гільяшева, 1969–1974; О. І. Степанова та ін., 1971–1974; Л. Ф. Бурлачук, 1971–1975; К. М. Гуревич та ін., 1974–1975 та багато інших).

У цих роботах, що здійснювалися без підтримки⁶⁹, а нерідко й за опору з боку офіційної психології, не тільки накопичувався власний досвід організації та проведення діагностичних досліджень, а й було отримано оригінальні дані, що збагачують відомі уявлення про індивідуально-психологічні особливості особистості в нормі та патології. Поряд з емпіричними роботами з’являються і перші теоретичні, що аналізують стан справ у зарубіжних дослідженнях. Саме цими дослідженнями радянських психологів кінця 1960-х — середини 1970-х рр. було дано відповідь на запитання про те, бути чи не бути тестам.

Друга половина 1970-х рр. знаменується зростаючим інтересом дослідників до проблем психодіагностики, насамперед до зарубіжних методик. Збільшується кількість публікацій, публікуються перші монографії, присвячені як окремим проблемам, так і психодіагностиці загалом (В. Г. Норакідзе, 1975; Ф. Б. Березін та ін., 1976; В. М. Блейхер і Л. Ф. Бурлачук, 1978; Л. Ф. Бурлачук, 1979). Психодіагностика визнається як одна з основних сфер застосування професійних можливостей психологів, стає невіддільним елементом їхнього навчання. І водночас академічна наука при класифікації галузей психологічного знання не знаходить місця для психодіагностики⁷⁰.

У 1980-ті роки й аж до розпаду СРСР у 1991 р. у радянській психодіагностиці стає «звичною» справою використання зарубіжних тестів, оперування їхніми теоретичними конструктами, причому так, ніби зміст їхній давно відомий і не заслуговує на особливий розгляд. Опубліковані експериментальні роботи буквально рясніють отриманими в обстежуваних даними про їхню «шизоїдність», «екстрапунітивність», «силу Его» й тому подібні характеристики. Широкого поширення серед практиків, які постійно потребують діагностичних методик, набувають різноманітні самвидавні «адаптації» тестів, які в дійсності є варіанти непрофесійно виконаних перекладів із відповідних зарубіжних видань, переважно англоамериканських. У користувачів тестів сформувався «дилетантськи споживчий» підхід до психодіагностичного інструментарію, той підхід, коли науковий аналіз методик замінюється простим описом і застосуванням, коли поза увагою залишаються теоретичні підстави їхньої побудови та ігноруються психометричні вимоги. Досить буденною є ситуація, коли психолог-практик, а часто просто дилетант, вимірюючи за допомогою свіжоперекладеного іноземного тесту, наприклад, інтелект, вельми смутно уявляє собі, як теоретично описує це поняття автор тесту, якими є надійність і валідність методики, не має у своєму розпорядженні нормативних даних, нарешті, не обізнаний про етику роботи з людьми. Які причини такої практики використання тестів, що склалася в цей час (і триває багато в чому понині)?

Процес заповнення «діагностичного вакууму» відбувався стихійно, тому, природно, був орієнтований на готовий продукт — тест, опускалося все те, що пов’язано з його розробкою та нормативно-етичними аспектами застосування, а власний досвід був давно втрачений. Стає це можливим насамперед тому, що ставлення «великої психології» до психологічної діагностики найкраще може бути охарактеризоване як позиція стороннього спостерігача. Така позиція не випадкова і викликана не ідеологічною небезпекою з боку тестів. Про неї, до речі, поступово забувають. Річ у тім, що в радянській науці відсутній диференціально-психологічний напрям досліджень, без якого наука про вимірювання індивідуальних відмінностей перетворюється на ремесло застосування тестів, відсутній той напрям, який на Заході інтегрувався з тестологією ще на початку XX ст.

Диференціально-психологічні дослідження в СРСР визнавалися як такі, що не мають будь-якої «серйозної теоретичної основи, яка пояснювала б походження і розвиток самих індивідуальних відмінностей» (В. М. Русалов, 1991). Вважалося (і вважається деякими психологами й досі), що для доказу реального існування особистісних рис або факторів інтелекту диференціальна психологія повинна спиратися на об’єктивно реєстрований психофізіологічний прояв поведінки (Б. М. Теплов, 1985; В. Д. Небиліцин, 1976; та ін.). Отже, з погляду Б. М. Теплова і його послідовників, індивідуально-психологічні відмінності за рисами особистості, інтелекту, що фіксуються за допомогою тестів, мають розглядатися як випадкові. Вони не можуть бути віднесені до власне індивідуальних доти, доки не буде доведено їхній зв’язок із властивостями нервової системи і встановлено їхній стійкий «поведінковий» (нейродинамічний) прояв — на вегетативному, електроенцефалографічному, моторному тощо рівнях»⁷¹.

Розглянуті міркування, якщо говорити коротко, позбавляють психологічну науку права на власну (психологічну) теорію, що пояснює механізми тих явищ, які вона вивчає. Причини індивідуально-психологічних відмінностей, тих самих особливостей особистості, прагнуть виявити на вегетативному (!) рівні. Подібна «гра на пониження» — не що інше, як одна з форм психофізіологічного редукціонізму. Можна припустити, що недооцінка індивідуальних відмінностей, їх вивчення тільки на нижчому рівні, орієнтація на розкриття найзагальніших психічних закономірностей у відомому сенсі стимулювалися і соціальним замовленням, баченням особливого місця психологічної науки в соціалістичному суспільстві, суспільстві рівних один одному людей.

Аналізуючи прорахунки, помилки радянської психодіагностики, говорячи про те, що вона залишила нам як спадщину, а ситуація в цій галузі досліджень мало змінилася із часів розпаду СРСР, не можна оминути й її досягнення в цей період. У 1980-ті рр. триває обговорення загальних і часткових проблем психодіагностики, водночас широко залучається власний дослідницький досвід. Назвемо книги О. Т. Соколової (1980), В. С. Аванесова (1982), М. М. Кабанова зі співавт. (1983), Б. В. Кулагіна (1984), Л. Ф. Бурлачука (1989), Б. Г. Херсонського (1989). Кожна з них викликала значний інтерес психологів усіх спеціальностей, уважно вивчалася практиками. З’являються перші навчальні посібники для студентів⁷², перший словник-довідник⁷³, адресований широкому колу фахівців. У цих працях, і це варто зазначити особливо, реалізується злиття тестологічного, вимірювального підходу з диференціально-психологічним, що становить справжню сутність психологічної діагностики як науки. У ці роки остаточно зживається думка, яка все ще існувала серед психологів старшого покоління, про те, що «тенденція відокремлення „психодіагностики“ в особливу науково-практичну дисципліну, зі своїм предметом, теорією і методами… видається… побудованою на хибних підставах» (Д. Б. Ельконін, 1980).

Робляться перші кроки на шляху розроблення оригінальних методик, багато з яких сьогодні досить активно використовують у психологічних дослідженнях (А. Є. Личко та ін., 1983; В. М. Мельников і Л. Т. Ямпольський, 1985; М. К. Акімова та ін., 1988; В. В. Столін та ін., 1988; А. А. Кроник, 1991 та ін.). Необхідно підкреслити важливість розпочатої у 1980-ті рр. роботи з подолання майже тотальної психометричної безграмотності психологів, які сприймали як щось екзотичне вимоги до надійності і валідності тестів і не мали елементарних навичок їхнього конструювання. Звертається увага й на розробку (не завершену досі) етичних норм, якими мають керуватися творці та користувачі психологічних тестів.

Наприкінці 1980-х рр. дедалі чіткіше визначаються основні галузі досліджень у психодіагностиці, яка поступово набуває статусу науки багатогалузевої — загальної психодіагностики. До спеціальних психодіагностик, що складаються в цей період, можна віднести клінічну, професійну, спортивну та педагогічну. У всіх цих галузях впроваджуються комп’ютерні варіанти діагностичних тестів, а тим самим розширюються межі загальної психодіагностики, яка дедалі частіше звертається до питань розроблення, оцінювання ефективності та застосування діагностичних засобів з урахуванням можливостей, що надаються сучасною обчислювальною технікою.

Після розпаду Радянського Союзу, в останнє десятиліття XX ст. розвиток психологічної діагностики, втім, як і інших наук, природно, дещо загальмувався. Проте в основних психологічних центрах, якими продовжували і продовжують залишатися насамперед Москва й Петербург у Росії, а в Україні — Київ, проводили певну роботу в царині психодіагностики, що дала змогу досягти помітних результатів.

Однією з істотних проблем цього періоду, що дісталися в спадок від радянської психодіагностики, була гостра нестача методик для практичних психологів. Кустарно виготовлені тести, а здебільшого це були неадаптовані зарубіжні методики, не могли задовольняти психологів. Тому важливою подією, що вплинула на розвиток психодіагностичної практики, стало створення в Петербурзі «Іматона» (Держстандарт Росії) — підприємства, яке зайнялося підготовкою і продажем тестів для психологів. Спочатку це були відомі закордонні тести, а пізніше з’являються і вітчизняні. На відміну від багатьох відомих західних фірм — виробників тестів «Іматон» не тільки розповсюджувач власної продукції, а й організатор її наукового супроводу. Психологи-практики можуть отримати або вдосконалювати свої знання в галузі психодіагностики, працюючи з тестами через участь в короткострокових навчальних програмах, а також конференціях, що регулярно проводить «Іматон».

Серед нових публікацій треба зазначити першу російською мовою книгу, присвячену конструюванню тестів⁷⁴, нові навчальні посібники⁷⁵, а також чергове видання словника-довідника з психодіагностики. Поряд із конструюванням оригінальних тестів, яких стає дедалі більше, триває і адаптація відомих зарубіжних, перевірка їхньої надійності та валідності на вітчизняних вибірках. Проте і в 1990-ті рр. продовжує зберігатися відомий дефіцит психологічних методик. Досить сказати, що проведене «Психологічною газетою» (№ 4/43, 1999) опитування показало, що лідирують за частотою використання в Росії тест Люшера (51 % опитаних!), особистісний опитувальник Кеттелла, опитувальник на визначення акцентуації особистості та деякі зі шкал Векслера. Багато сучасних зарубіжних методик залишаються невідомими практикам, зберігається, хоча й не настільки явно, як раніше, нехтування психометричними вимогами до використовуваних тестів. Комп’ютерні тести продовжують залишатися чимось екзотичним. Вітчизняні дослідження в галузі психодіагностики поки так і не змогли інтегруватися у світову психологічну науку, залишаються на її периферії. Основна перешкода на шляху до світової психологічної спільноти — відсутність як у Росії, так і в Україні діючих професійних співтовариств, зацікавлених у розвитку психодіагностики, а у зв’язку із цим — відсутність нормативно-правової регуляції діяльності фахівців у цій галузі.

Сучасна примітка — для членів ВПА і передплатників. Відкрити доступ

Доля психодіагностики як галузі тієї науки, яка донедавна називалася радянською психологією, трагічна й повчальна. Від масового використання тестів на етапі становлення, через тривалий період заборони на їхнє застосування, що тривав без малого півстоліття, до другого народження наприкінці 1960-х рр. — ось основні віхи шляху, який пройшла психодіагностика в СРСР. Вона відроджувалася в основному зусиллями ентузіастів, але необхідно визнати, що, незважаючи на умови, аж ніяк не сприятливі для розвитку, змогла не тільки відстояти себе як самостійну галузь знання, а й досягти за короткий термін помітних успіхів у теорії та практиці.

Висновок

Витоки психологічної діагностики губляться у віках, оскільки потреба у врахуванні індивідуальних відмінностей, виявляти та вимірювати які прагне ця наука, виникає в людини в глибоку давнину. До психодіагностики доречно віднести відомий вислів Г. Еббінгауза, що характеризує психологію загалом: «У неї довге минуле, але коротка історія». Становлення психодіагностики як науки зумовлене розвитком експериментальної психології, вимірюванням психічних явищ. Початок психодіагностичним дослідженням було покладено роботами Ф. Гальтона, Дж. Кеттелла, А. Біне та інших учених наприкінці XIX — на початку XX ст., які створили перші методики «вимірювання розуму».

У XX ст. психологічне тестування набуває широкої відомості й популярності, забезпечуючи розв’язання багатьох практичних завдань у промисловості, освіті, охороні здоров’я, армії. Однак не підкріплене розвитком теорії психологічне тестування проходить через кризу кінця 1920-х — початку 1930-х рр. Під впливом кризи починається активніша взаємодія тестування з диференціально-психологічним напрямом. Подальша інтеграція цих напрямів має вирішальне значення для розвитку науки про індивідуально-психологічні відмінності.

Як зазначено у вступі, вирішальний внесок у становлення і розвиток психодіагностики був зроблений американськими психологами. Багато з них були видатними психологами свого часу, які багато в чому визначили обличчя психології XX ст. За час, що минув від перших дослідів Френсіса Гальтона, у психодіагностиці було розроблено величезну кількість різноманітних тестів, заслуга постійної систематизації яких також належить американським психологам. Відзначаючи значення внеску американських психологів у розвиток психодіагностики, не слід забувати і про те, що неможливе існування науки про вимірювання індивідуально-психологічних відмінностей поза європейською психологічною думкою, яка так багато дала для виникнення цієї галузі психології.

Незважаючи на майже необмежені можливості вибору діагностичних методик, психологи у своїй повсякденній діяльності використовують трохи більше десятка, які належать до найвідоміших і вдосконалюваних упродовж багатьох років. Кожен із цих тестів — своєрідна віха в історичному розвитку психодіагностики.

У дореволюційній Росії з початку XX ст. психологічні тести використовували й розробляли насамперед для потреб освіти. У радянській психології розквіт тестування в педології та психотехніці під впливом ідеологічних настанов змінюється в 1936 р. забороною на застосування тестів, які в повоєнні роки були оголошені знаряддям «психологів-расистів». Відродження досліджень відбувається наприкінці 1960-х рр. Однак «дозвіл на тести» не знаходить скільки-небудь помітної підтримки з боку офіційної психології. Тим не менше, за двадцятирічний період розвитку психодіагностики в радянській психології було досягнуто певних успіхів.

На закінчення нам також хотілося б підкреслити, що історія психодіагностики — це не історія тестів, як може здатися на перший погляд. Історія психодіагностики — це історія теорій і тестів, розроблених на основі цих теорій. Тому-то й недоцільно сьогодні говорити про переважно вимірювальну спрямованість психодіагностики та розроблення теорії індивідуальних відмінностей у диференціальній психології. Одне не може існувати без іншого.

Основні події, що відбувалися в психодіагностиці (або мали істотний вплив на її розвиток) від моменту її зародження до початку XXI ст., подано в нижченаведеній таблиці.

Рік	Особа або організація(ї)	Подія
1869	Френсіс Гальтон	Публікація праці «Класифікація людей за їхніми природними талантами», що стимулювала дослідження індивідуальних відмінностей
1879	Френсіс Гальтон	Публікація статей «Психометричні факти» та «Психометричні експерименти». Початок психометричних досліджень
1879	Вільгельм Вундт	Відкриття першої у світі психологічної лабораторії (Німеччина, Лейпциг)
1884	Френсіс Гальтон	Перший опис методів дослідження характеру. Початок масових досліджень у психодіагностиці. Відкриття антропометричної лабораторії в Лондоні
1885	Володимир Бехтерев	Відкриття першої психологічної лабораторії в Росії
1888	Френсіс Гальтон	Відкриття методу кореляції
1888	Джеймс Маккін Кеттелл	Відкриття лабораторії тестування в Пенсільванському університеті (США)
1890	Джеймс Маккін Кеттелл	Публікація статті «Розумові тести і вимірювання»
1891	Джеймс Маккін Кеттелл	Відкриття психологічної лабораторії в Колумбійському університеті (США)
1894	Еміль Крепелін	Початок використання тестів у психопатології
1896	Еміль Крепелін	Класифікація психічних хвороб
1896	Альфред Біне та Віктор Анрі	Перший опис тестів інтелекту, що базуються на вивченні складних психічних процесів
1897	Герман Еббінгауз	Тест пропущених складів і слів
1897	Дж. М. Райс	Початок широкомасштабного використання навчальних тестів у школах США
1904	Едвард Торндайк	Вихід у світ книжки «Вступ до теорії розумових і соціальних вимірювань»
1904	Карл Пірсон	Формулювання теорії кореляцій
1904	Чарльз Спірмен	Створення двофакторної теорії інтелекту і першої техніки факторного аналізу
1905	Альфред Біне і Теодор Сімон76	Шкала Біне для вимірювання рівня інтелекту дітей
1906	Едвард Торндайк	Перший підручник з освітньої психології та вимірювання в освіті
1907	Фелікс Крюгер і Чарльз Спірмен	Вводиться термін «коефіцієнт надійності»
1908	Альфред Біне	Друге, переглянуте видання шкали Біне. Введення поняття «розумовий вік»
1909	Григорій Россолімо	Публікація книжки «Психологічні профілі»
1910	Чарльз Спірмен і Вільям Браун	Формула Спірмена — Брауна для визначення надійності тестів
1912	Вільям Штерн	Введення поняття «коефіцієнт інтелекту»
1916	Льюїс Термен	Адаптація шкали Біне в США (шкала Стенфорд — Біне)
1917	Роберт Вудвортс	Перший особистісний опитувальник
1917	Роберт Єркс із колегами	Публікація армійських тестів «Альфа» і «Бета»
1918	Артур Отіс	Перші групові тести
1921	Герман Роршах	Публікація тесту, «що ґрунтується на перцепції» і названого ім’ям автора, поява терміна «психодіагностика»
1923	Семюел Кос	Публікація невербального тесту інтелекту «Кубики Коса»
1925	Арнольд Гезелл	Вихід у світ книжки «Розумовий розвиток дитини дошкільного віку»
1927	Едвард Стронг	Бланк професійних інтересів
1931	Луїс Терстоун	Розвиток техніки факторного аналізу. Мультифакторна теорія структури інтелекту. Публікація роботи «Надійність і валідність тестів»
1935	Крістіана Морган і Генрі Мюррей	Перший опис проєктивної техніки — тесту тематичної апперцепції
1936	ЦК ВКП(б)	Постанова «Про педологічні збочення в системі наркомпросів», припинення використання тестів у СРСР
1937	Льюїс Термен і Мод Меррілл	Шкала інтелекту Стенфорд — Біне (друга редакція американського варіанта шкали Біне)
1938	Оскар Бурос (редактор)	Вихід у світ першого тому «Щорічника психічних вимірювань»
1938	Лауретта Бендер	Гештальт-тест Бендер
1938	Дж. Равен, Л. Пенроуз	Тест прогресивних матриць
1938	Луїс Терстоун	Тест первинних розумових здібностей
1938	Арнольд Гезелл	Публікація шкали зрілості
1939	Девід Векслер	Шкала вимірювання інтелекту Векслера — Беллв’ю
1939	Лоуренс Франк	Поява терміна «проєктивна техніка»
1940	Старк Хатавей і Маккінлі	Міннесотський багатоаспектний особистісний опитувальник (MMPI)
1941	Артур Отіс	Класифікаційний тест
1941	Управління стратегічних служб США	Розробка ситуаційних тестів
1942	Управління стратегічних служб США	Поява терміна «психологічна оцінка»
1946	С. Стівенс	Вводить поняття номінальної, порядкової, інтервальної шкал і шкали відношень
1948		У США створено «Службу освітнього тестування»
1950	Раймонд Кеттелл	Опитувальник шістнадцяти факторів особистості (16PF)
1951	Лі Кронбах	Формула розрахунку «коефіцієнта альфа»
1952	Американська психіатрична асоціація	«Діагностичний і статистичний посібник із психічних розладів» (DSM-I)
1953	Американська психологічна асоціація	Прийняття «Етичних стандартів для психологів»
1954	Американська психологічна асоціація, Американська асоціація освітніх досліджень, Національна рада з вимірювань в освіті	Публікація книжки «Технічні рекомендації для психологічних тестів і діагностичних методик»
1954	Пол Міл	Публікація книжки «Клінічний чи статистичний прогноз», початок дискусії про ефективність різних типів узагальнення діагностичних результатів
1955	Джордж Келлі	Публікація книжки «Психологія особистісних конструктів»
1955	Національна освітня асоціація США	Публікація книжки «Технічні рекомендації для тестів досягнень»
1955	Лі Кронбах і Пол Міл	Введення поняття «конструктна валідність»
1956	Ганс Айзенк	Перший опитувальник Айзенка для вимірювання нейротизму та екстраверсії — інтроверсії
1957	Чарльз Осгуд	Методика семантичного диференціала
1957	Джой Пол Гілфорд	Розробка тестів для вимірювання творчих здібностей
1960	Г. Раш	Нова (некласична) модель конструювання психологічних тестів
1963	Роберт Глейзер	Критеріально-орієнтоване тестування
1963–1970		Початок використання комп’ютерів у психодіагностиці, поява й поширення комп’ютерних версій тестів на Заході
1966	Американська психологічна асоціація	Публікація книжки «Стандарти для освітніх і психологічних тестів та посібників до них» на основі попередніх видань, як-от «Технічні рекомендації для психологічних тестів і діагностичних технік» (1954) і «Технічні рекомендації для тестів досягнень» (1955)
1966	Джой Пол Гілфорд	«Кубічна» модель структури інтелекту
1968	Вальтер Мішель	Видання книжки «Особистість і оцінка» — початок дискусії про роль особистісних і ситуаційних змінних
1968	Борис Ананьєв	Публікація статті «Комплексне вивчення людини і психологічна діагностика», що знаменує визнання цього напряму досліджень у радянській психології
1969	Центральна рада Товариства психологів СРСР	Відновлення психодіагностики в правах галузі психологічної науки в Радянському Союзі
1974	Жан Кардіне та ін.	Утворення «Міжнародної комісії з тестів» (ITC)
1974	Американська психологічна асоціація, Американська асоціація освітніх досліджень, Національна рада з вимірювань в освіті	Видання книжки «Стандарти для освітніх і психологічних тестів» (на основі «Стандартів для освітніх і психологічних тестів і посібників до них»)
1977	Американська психологічна асоціація, Американська асоціація освітніх досліджень і Національна рада з вимірювань в освіті	Публікація книжки «Стандарти для освітніх і психологічних тестів» (нова редакція)
1978	Вадим Блейхер і Леонід Бурлачук	Публікація першої в СРСР (після 1936 р.) монографії з психодіагностики: «Психодіагностика інтелекту та особистості»
1979	Судові органи США	Судовий процес у штаті Каліфорнія, який визнав, що тести, які використовуються для оцінки інтелекту дітей американців африканського походження з метою встановлення серед них розумово відсталих, виявляють культурні відмінності
1979	Американська психологічна асоціація	Шосте видання «Етичних стандартів психологів»
1980	Судові органи США	Судовий процес у штаті Іллінойс, який визнав, що результати тестів інтелекту не зумовлені расовими або культурними відмінностями й не можуть розглядатися як такі, що сприяють дискримінації дітей американців африканського походження
1981	Американська психологічна асоціація	Видання «Етичних принципів психологів» (на основі попередніх «Етичних стандартів психологів»)
1985	Американська психологічна асоціація, Американська асоціація освітніх досліджень і Національна рада з вимірювань в освіті	Перероблене видання книжки «Стандарти для освітнього та психологічного тестування»
1985	Р. Хамблетон зі співавт.	Публікація книжки «Теорія „завдання — відповідь“»
1985	Американська психологічна асоціація, Американська асоціація освітніх досліджень і Національна рада з вимірювань в освіті	Створення «Об’єднаного комітету з практики тестування» для ефективнішої роботи професійних організацій та видавців тестів у галузі психологічної оцінки
1987	Олексій Бодальов, Володимир Столін та колектив авторів	Перший у СРСР навчальний посібник із психодіагностики для студентів-психологів: «Загальна психодіагностика»
1989	Дж. Бучер, В. Дальстром, Дж. Грехем, А. Телліджен і Б. Кеммер	Публікація MMPI-2
1989	Л. Бурлачук, С. Морозов	Перший у СРСР «Словник-довідник з психологічної діагностики»
1992	Американська психологічна асоціація	Видання книжки «Етичні принципи психологів і кодекс поведінки» (на основі «Етичних принципів психологів», опублікованих у 1990 р.)
1993	Американська психологічна асоціація, міністерства оборони, освіти та праці США	Створення державної Ради з тестування та оцінювання
1997	Анна Анастазі, Сьюзан Урбіна	Сьоме видання книжки «Психологічне тестування» (переклад російською мовою у 2001 р.)
1999	Американська психологічна асоціація, Американська асоціація освітніх досліджень і Національна рада з вимірювань в освіті	Нове, перероблене видання книжки «Стандарти для освітнього та психологічного тестування»; внесено зміни у формулювання такого поняття, як «валідність тесту»
2002	Американська психологічна асоціація	Друге видання книжки «Етичні принципи психологів і кодекс поведінки»
2002	Леонід Бурлачук	Перше видання книжки «Психодіагностика: Підручник»
2003	Г. Ройд	П’ята редакція шкали Стенфорд — Біне
2004	Численні учасники дискусії, редакція журналу «Психологія. Журнал Вищої школи економіки»	Перша в Росії після 1970-х рр. дискусія про тести інтелекту
2005	М. Акімова, К. Гуревич (ред.) і колектив авторів	Третє видання книжки «Психологічна діагностика: Підручник для вузів»
2007	Леонід Бурлачук	Третє видання «Словника-довідника з психодіагностики»
2007	Курт Гайсінгер, Роберт Спайс, Джанет Карлсон і Барбара Плейк (ред.)	17-й том «Щорічника психічних вимірювань»