Тести оцінки гумору

Тести оцінки гумору — група тестів особистості, спрямованих на виявлення особливостей почуття гумору. Залежно від способу застосування стимульного матеріалу та організації обстеження існує 5 типів тестів оцінки гумору.

• Класифікація відповідності гумористичного матеріалу (афоризмів, гумористичних оповідань, картин тощо) змісту відображуваних тем. Групування гумористичного матеріалу, виконане досліджуваним, зіставляють зі зразком, отриманим у нормативній групі. Наприклад: тест почуття гумору (Sense of Humor Test) А. Робака (1939); тест гумористичних фраз та ін.
• Оцінка «якості» гумористичного матеріалу з подальшим порівнянням із нормативними даними. Наприклад: тест гумору (Sense of Humor Test) Дж. Алмака (1928); гумористичний тест особистості (Humor Test of Personality) Р. Кеттелла і Л. Люборскі (1952) та ін.
• Вибір найсмішнішого із запропонованих можливих закінчень гумористичного оповідання або вибір найсмішнішого підпису до комічного малюнка (тест Люсса). У таких тестах оцінки гумору також можливе порівняння з результатами нормативної групи.
• Тести на зразок методик завершення історії, методик завершення речення.
• Вільна творчість досліджуваного на задану тему.

Під почуттям гумору, на аналіз якого прямо чи опосередковано спрямовані тести оцінки гумору, зазвичай розуміють здатність створювати вербальні або будь-які інші твори, що можуть розважити, потішити, викликати переживання смішного, а також здатність знаходити кумедне і смішне в гумористичних творах. Друга група особливостей почуття гумору найлегше доступна вивченню. На оцінку таких проявів особистості спрямовані перші три з наведених вище типів тестів оцінки гумору. Відносна цінність методик класифікації гумористичного матеріалу за «значенням» і за «якістю» полягає в тому, що при використанні перших акцент робиться на оцінці почуття гумору за ступенем когнітивної згоди суб'єкта з референтною групою, а при використанні другого типу методик — за ступенем афективної згоди. Результати тестів оцінки гумору, засновані на принципі вибору можливого закінчення гумористичного твору тесту, корелюють з інтелектуальними чинниками. Тести оцінки гумору, що актуалізують діяльність із продукування гумористичних творів, близькі за характером до тестів креативності. Очевидно, тому деякі дослідники розробляли тести оцінки гумору як тести креативності. Напр., Лефкурт і Мартін (1986) спонукали обстежуваних до створення гумористичних монологів у лабораторних умовах і оцінювали їх за мірою вираженості смішного, ґрунтуючись на таких критеріях, як новизна, доречність та ін. Kohler і Ruch (1996) використовували подібну техніку при тестуванні мультфільмів. Feingold і Mazzella (1991) розробили кілька тестів для оцінки «здатності до вербального гумору».

Однією з важливих причин інтересу до тестів оцінки гумору та їх досить широкого поширення в психологічній діагностиці є те, що психологічні особливості, які досліджуються з їх допомогою, тісно пов'язані з особистістю досліджуваного. В оцінках гумористичної продукції виявляються структура відносин особистості, зразки емоційного реагування в тих чи інших ситуаціях, особливості мотиваційної сфери. Як приклади можна навести здатність суб'єкта посміятися з жарту, спрямованого на його адресу, можливість внутрішньої розрядки емоційного напруження тощо. Гумористичний тест особистості Р. Кеттелла і Л. Люборскі є одним із найвідоміших прикладів використання тестів оцінки гумору як індикатора особистісних змінних. Тест застосовується у двох формах і будується на оцінці жартів і карикатур.

Форма А містить 104 пари жартів, у кожній з яких досліджуваний вибирає смішніший з його погляду. У формі В — 130 жартів і карикатур, кожен з яких оцінюється як смішний або несмішний. Таким чином, форма В дає змогу контролювати установку на відповіді — позначати як смішні чи несмішні різну кількість жартів. Форма А дає додаткову інформацію про загальну тенденцію сприймання гумору досліджуваним. Показники тесту розроблено на основі факторного аналізу, при цьому виокремлюється 13 оцінних факторів (А. Анастазі, 1982). Аналіз чинників, що впливають на результати тестів «якості жартів» (під терміном «жарт» розуміють будь-яку продукцію, яку можна розглядати як гумористичну), проведений Г. Айзенком у 40-ві рр., показує, що для тестів оцінки вербальних жартів, гумористичних малюнків і деяких інших існує загальний фактор, відповідальний за 16,5% дисперсії результатів. Цей фактор Г. Айзенк інтерпретує як фактор «почуття гумору», і значною мірою він відображає кількість жартів із загального числа запропонованих у тесті, на які досліджуваний реагує позитивно. Іншими словами, якщо досліджуваний в одному тесті виявляє досить багато смішного чи дотепного, то й в іншому тесті на іншому матеріалі ймовірна оцінка більшості жартів як зразків «якісного гумору». Поряд із загальним фактором «почуття гумору» в результатах тестів оцінки гумору виокремлюються й більш часткові. Серед таких — фактор, що розмежовує досліджуваних, які віддають перевагу жартам із сексуальним змістом, і тих, хто вважає матеріал такого роду найменш цікавим (5,6% дисперсії); фактор складності жартів, що протиставляє досліджуваних, які віддають перевагу простим жартам, тим, хто віддає перевагу складним, витонченим, «інтелектуальним» жартам (6,3% дисперсії); фактор переваги жартів, заснованих на висміюванні особливостей особистості (своєї та оточення) або, навпаки, на незвичайних ситуаціях (безособового характеру). Різні дослідження особливостей оцінки гумору (Т. Андрюс, 1943; Р. Крош, 1939; Дж. Дилей і співавт., 1954) показують, що результати тестів найбільше залежать від належності досліджуваних до тієї чи іншої етнокультурної групи, їхнього культурного рівня, професійних особливостей та ін.

Всупереч очікуванням, на показники «якості гумору» практично не впливає чинник статі. Натомість вік досліджуваного має дуже важливе значення. Один і той самий жарт по-різному оцінюється в різні періоди життя. Більшість психологічних досліджень гумору ґрунтується на припущенні, що почуття гумору нерозривно пов'язане з психологічним здоров'ям і благополуччям. Люди з розвиненішим почуттям гумору здатні протидіяти стресам, переживають менше негативних емоцій, вони фізично здоровіші й мають оптимальні стосунки з іншими людьми, чим відрізняються від тих, хто позбавлений цього почуття або в кого воно розвинене слабко. Однак ці дуже популярні погляди дедалі частіше заперечуються. Напр., Kuiper і Martin (1998) на основі своїх досліджень дійшли висновку, що шкали гумору є відносно слабкими показниками психічного здоров'я. Ба більше, не було підтверджено даних про стресопригнічувальний ефект гумору (Anderson & Arnoult, 1989; Porterfield, 1987). Нарешті, не знайдено переконливих доказів існування зв'язку між виміряним почуттям гумору і такими показниками загального здоров'я, як імунітет, артеріальний тиск, довголіття та ін. (Martin, 2001). Ці суперечливі дані намагаються пояснити відмінностями між адаптивними (здоровими) і неадаптивними (нездоровими) формами гумору. Досить давно помічено, що психологічне благополуччя пов'язане з такими особливостями гумору, як його спрямованість у майбутнє і применшення чеснот оповідача, а сарказм і т. зв. захисний гумор можуть бути показниками неблагополуччя (Allport, 1961; Freud, 1928; Maslow, 1954).

Сучасні дослідження показали, що засоби вимірювання гумору зосереджені на досить вузькій сфері його проявів. Аналіз факторів (див. Факторний аналіз), що виявлялися в найвідоміших інструментах вимірювання гумору, показав, що варіативність результатів визначається дією одного або двох факторів, які, своєю чергою, входять до загального фактора екстраверсії (Kohler & Ruch, 1996; Ruch, 1994).

Виходячи зі сказаного, можна дійти висновку, що сучасні тести для оцінки гумору, попри досить високі показники їх надійності і валідності, стосуються досить обмеженої сфери проявів гумору. Останніми роками зроблено перші кроки на шляху оцінки т. зв. неадаптивних проявів гумору (ще зовсім нещодавно не розрізняли адаптивні й неадаптивні види гумору). Як приклад можна навести дослідження Martin із колегами (Martin, Puhlik-Doris, Larsen, Gray, & Weir, 2004).

Вони виокремили 4 основні прояви гумору: 2 «відносно здорові» і 2 «відносно нездорові». Розроблений ними «Опитувальник стилів гумору» (Humor Styles Questionnaire, HSQ) містить 4 підшкали: афіліативний гумор (схильність розважати інших людей і користуватися гумором для зміцнення соціальних зв'язків), гумор самовдосконалення (гумор як засіб подолання перешкод), агресивний гумор (сарказм, використання гумору для розваги та маніпулювання іншими людьми) і гумор як засіб самозахисту. Уже перші дослідження валідності шкали показали, що два здорові стилі проявів гумору пов'язані, по-перше, з позитивними характеристиками психологічного здоров'я і благополуччя (самооцінка, рівень психологічного функціонування та ін.) і, по-друге, негативно корелюють із депресією і тривожністю. На противагу цьому два «нездорові» стилі гумору характеризують незадовільне психологічне функціонування, іноді наявність симптомів психічного захворювання, а також негативна самооцінка і незадоволеність соціальними стосунками. Цікаво, що за даними деяких досліджень (Lefcourt, 2001), чоловіки мають значно вищі показники неадаптивного гумору, ніж жінки.

Див. також: Багатовимірна почуття гумору шкала, Ситуативної гумористичної реакції опитувальник, Подолання (копінг) гумором шкала, Почуття гумору опитувальник, Гумористичних фраз тест.